Розділ 22

Вітрян

СЕРП зустрів Вітряна звичним привітанням системи й чоловік подумки подякував тому, хто вигадав ідентифікацію власника за активним генетичним кодом. Завдяки цьому Вітрян зміг потрапити до корабля та встановити контроль без Мурзіка, просто приклавши палець до прихованої панелі зчитування. Загалом власник міг прикласти до тієї панелі будь-що, від волосини до шматочка епідермісу, адже бортова система зчитувала ген-код, звіряла його з особою, що стояла перед кораблем, перевіряла її життєві показники та відкривала доступ.

На «оці» розвернулося звичне привітання.

— Мурзі… — почав було Вітрян, й розгублено замовк, згадавши, що Мурзіка тут немає. Було дуже незвично повернутися на СЕРП і не зустріти звичну голограму нахабного чорного кота, не почути іронічних питань щодо нових замовлень, коментарів щодо розпорядження заробленими коштами. Без Мурзіка корабель здавався неприємно порожнім, майже стерильним, мертвим. Мовчазне завантаження технічних параметрів на «оці» сприймалося, як недолугий жарт. Вітрян з подивом усвідомив, що без Мурзіка СЕРП перестав бути затишним, живим, рідним. Перестав бути домом. Кожен жест, кожен крок без коментарів нахабної вусатої морди, здавалися до нудоти порожніми. Та під бурчання Мурзіка навіть в пустелі було комфортніше!

Вітрян різко видихнув — Мурзік зайнятий, тож треба припиняти ці богемські душевні метання та зайнятися нагальними справами.

Мед камера, сканування, корекція отриманих пошкоджень, очищення організму, приведення себе до ладу, заміна комбінезона, перевірка параметрів корабля. На подив Вітряна все працювало прекрасно. Це викликало мимовільну повагу та вдячність до тих, хто займався ремонтом. Система СЕРПа сповіщала про заміну та адаптацію деяких компонентів, оновлення зовнішнього покриття, та навіть підвищення потужності й покращення захисних елементів. Корабель був повністю готовий до злету.

Вітрян завершив перевірку всіх параметрів й задумливо перевів погляд від панелі керування на «ангар» за оглядовим склом. Геометрично правильні, колись явно штучно оброблені обриси печери пронизували жмутки рожевих променів місцевого світила, що зазирали у цей закинутий космічний ангар через просвіти в ліанах, котрі заплітали великі овальні отвори. Колись, напевно, крізь ті отвори активно курсували кораблі, проте нині більшість з них були впевнено освоєні рослинами. Втім подекуди світло все ж пробивалося, крізь листя й гілля та вихоплювало з напівтемряви старі, обплетені рослинами та частково розібрані космічні кораблі. І те видовище справляло суперечливі враження. Яскраве буяння життя навколо залишків техніки, що вже нікуди не полетить. В’юнкі паростки квітучих ліан, що обплітають колись потужні сопла, корені та вусики, що повільно, але впевнено розривають колись надміцну обшивку, політ крихітних тендітних метеликів на фоні навічно прикутих кораблів, колись здатних долати безмежжя космосу. Ці химерне поєднання зачаровували та, варто визнати, трохи лякали, викликали непереборне бажання терміново повернутися у світ «живої» техніки.

— Не ввічливо летіти не попрощавшись. Навіть якщо повернувся з потойбіччя! —  раптом пролунало за спиною Вітряна. Від несподіванки він здригнувся й рвучко озирнувся. Спочатку  Вітряну здалося, що й до СЕРПа завітали невдоволені рослини, й лише за мить він роздивився, що на вході до  керівного сектора стоїть Юн Чан у світлому, прикрашеному зеленою вишивкою вбранні. Склавши руки на грудях гість невдоволено споглядав на Вітряна.

— Та я не збирався…

— Ага, а система злету активувалася сама. Вони завжди так роблять, коли бачать воскреслого власника, —  хмикнув Юн Чан кивнувши на руку Вітряна. Вітрян прослідкував за його поглядом і з подивом виявив, що його рука справді лежить на важелі керування, в позиції «Підготовка до злету».

— М’язова пам’ять, певно… — розгублено похитав головою Вітрян та дезактивував команду.

— Зав’язуй з нею. Бо без дозволу арборес ти далеко не злетиш, тільки змарнуєш всю мою роботу. СЕРП в порівнянні з кораблем ірмаків, тендітна шкаралупка, а від ірмаків полишилося небагато. Власне, я думав що й від тебе теж.

— Мені вибачитися, що розчарував? — Вітрян відчув, що в ньому наростає невдоволення.

— Не розчарував, швидше здивував, —  примружився Юн Чан. — Але дурні не роби. Власне, те що ти живий, навіть добре, адже керувати кораблем з ген-прив’язкою простіше за наявності його власника. У мене ледь нейронні зв’язки не поплавило від спроб обійти весь наявний тут перелік блокувань.

— Мурзік не любить, коли в систему управляння втручаються… — вишкірився Вітрян.

— Ти хотів сказати «не любив», — невимушено уточнив Юн Чан підходячи до панелі керування та оглядаючи її поглядом власника.

— Що хотів, те й сказав, — різко відрізав Вітрян. — І, до речі, це мій корабель і я волів би щоб гості до нього не заходили без мого дозволу.

— Я вважав тебе мертвим. А простому мешканцю Плеяди Тигрів в житті не здогадатися, які ритуальні викрутаси може вигадати богема для спілкування зі своїми мерцями. Тим паче для отримання від них дозволів на користування власністю, — хмикнув Юн Чан, проте відійшов від панелі керування. Щоправда, недалеко. Зупинився за пару кроків, сперся спиною на стіну та почав уважно роздивлятися Вітряна.

— Тепер ти знаєш, що я живий. І хочу побути сам на своєму кораблі.

— Помедитувати та відчути гармонію звичного простору?