21.2

Кімінела

— Кімінело? Дахесте сказала ти тут. Навіть показала, де саме «тут», аби я випадково не забрів куди не треба, але судячи з її погляду, з радістю б прогнала мене брудною мітлою. Досі не розумію, то у неї такий хронічний вираз обличчя, чи реакція особисто на мене, — промовив Юн Чан окинувши швидким поглядом приміщення й зупинив свій погляд на Кімінелі. Посміхнувся. — Як справи, лісова дівчинко?

І стільки в тій посмішці та питанні було щирої турботи, що Кімінела відчула себе молодим деревцем, котре після довгого сезону дощів освітили довгоочікувані промені сонця.

— Непогано… — мимоволі посміхнулася й прикрила очі дівчина, насолоджуючись тими відчуттями.

— Чув, гостей приймаєш, шахаром гуляєш. І, наче, непогано тримаєшся на ногах, бо кожен твій крок обговорюють, але про падіння я не чув, — примружився Юн Чан критично оглядаючи дівчину.

— Тримаюся, — Кімінела мимоволі згадала свої відчуття коли Юн Чан її ніс на руках і щиро пожалкувала, що не має поважної причини знову це повторити.

— Чудово. Тоді у мене до тебе є справа, — широко посміхнувся чоловік та впевнено сів у крісло навпроти дівчини.

Кімінелі знадобилося чимало зусиль, щоб сконцентруватися на тому, що саме він каже, бо окрім її блаженного стану, який плавно трансформувався в емоційний шторм (хотілося радісно сміятися, співати, закрутитися в танку), перед очима ще й танцювали вихори емоцій Юн Чана. І насиченість, потужність й водночас невимовна гармонійність танку тих кольорів відверто заворожувала: радість, трохи збентеження, подив, надія, обережність, ентузіазм та рішучість. Найбільше Кімінелу потішила його щира радість, що буквально пронизувала той вихор.   

— Агов, краса лісова? Ти зі мною? Чи я знову порушив якесь неписане правило етикету? Не привітав якусь домашню рослинку, чи не приніс гостинця освітлювальним грибам?

— Що? А-а…, ні жодних порушень… — розгублено кліпнула дівчина.

— Прекрасно, бо я регулярно торопію від ваших нюансів етикету, розшифровку яких доводиться отримувати емпірично. Інструкцію б вже склали для гостей, чи що. Бажано з картинками форм життя до яких варто проявляти додаткову шану, бо я так скоро почну вклонятися кожному камінчику, раптом на ньому живе розумна пліснява, за неповагу до якої можна отримати якогось їжака під п’яту точку, гамівну сорочку з коренів, чи смердючий душ. От як я мав здогадатися, що одні червоні ягідки на дереві варто збирати, бо це є елементом ввічливого вітання, а майже такі ж самі поряд, не варто й торкатися? Вапаша мене не попередив, що є різниця, а потім давився сміхом, робив великі очі та белькотів: «Як ти міг їх сплутати? Вони ж різні, ще й ростуть на різних частинах дерева». Угу, різні. Це хіба що провести сканування та знати, що є частиною конкретно цього дерева і де саме повинні рости які «ягідки»! Але ж я не фахівець, щоб знати всі нюанси фауни, до того ж чужої. Візуально і те, і те — маленьке, червоненьке й росте на дереві. А те що одні на гілочках, а інші на стовбурі, так хіба ж то за листям розбереш?  

— Ти про ягоди ферреума і гриби саркоцифи? — здогадалася дівчина. Уявивши, наслідки такої помилки, вона мимоволі посміхнулася. Фаррерум був одним з видів арборес, який щедро дарував свої плоди людям. Дуже смачні й поживні плоди. А саркоциф був невеликим комахоїдним грибом, що часто ріс на стовбурі цього дерева та у випадку загрози вистрілював смердючим слизом. Гриб дійсно мав червоне забарвлення, але жодна людина у шахарі їх не переплутає, бо однією з незмінних дитячих розваг є провокування пострілу того гриба.

— Ага, щось таке «простеньке». Відмивався й блокував власні нюхові рецептори потім кілька днів. Зате ваших шахарівців повеселив, — кивнув Юн Чан. — То допоможеш мені в спілкуванні з арборес?

— Але ж ти спілкувався з дослідниками… — спантеличено промовила Кімінела, здивувавшись такому проханню.  

— Ну, переговорами я б це не назвав. Вони мене просто вчасно почули, бо я вгадав, що розказати. Проте спілкування з деревами для мене проблема. Ваших талантів я не маю, а наявні модифіканти допомагають ідентифікувати звернення арборес, проте не формують образи, про які всі тут розповідають. Мені на вуха вже кілометри локшини навішали, в тому числі і про «прекрасну Мавку», яку я бачу приблизно ось так, — Юн Чан розвернув перед Кімінелою невеличке зображення якогось хаотичного переплетіння зелено-рожевих ліній.

— Ти так бачиш Мавку? — щиро здивувалася Кімінела.

— Угу. Погодься, спокуситися таким важко. А ваші чоловіки ледь слиною не вдавилися, коли вона прийшла познайомитися зі мною. Мене навіть заздрість пробрала. Бо я від «милування» оцим, отримав зовсім інші емоції.

В цей момент свідомості Кімінели торкнулося повідомлення арборес, які вважали гарною ідеєю допомогти налагодити кращу комунікацію з цим інгензі. Для них Юн Чан був незвичним поєднанням синтетика та людини, яке вони бажали краще зрозуміти. А ще їх дивували емоції, які Кімінелу накривали в його присутності. Ніхто з попередніх дріад такого не демонстрував.

Холодна логіка та енергія арборес трохи стабілізували стан Кімінели, проте ненадовго. Вистачило лише на кілька фраз для згоди допомогти, а далі… логіка дерев знову розчинилася у ейфорії дівчини, яку викликала присутність Юн Чана. Вона майже не пам’ятала про що вони далі говорили. Якісь незначущі фрази, жарти. В якийсь момент вона виявила, що вже вечір, а вона прогулюється з Юн Чаном мостами, розказуючи про ріки, шахар, слухаючи його жартівливі коментарі та час від часу відчуваючи зацікавленість людей та арборес. Поряд з Юн Чаном вона майже не відчувала свої зміни, бо почувалася, як і раніше юним, необізнаним, цікавим дівчам.  Хіба що здатним бачити додаткові кольори світу. Але емоції Юн Чана не дратували, бо мали вигляд незвичного, потужного, але водночас витончено-збалансованого мистецтва. Ними можна було милуватися нескінченно, на їх хвилях можна було плавати. Їх потік легко підхоплював і ніс Кімінелу,  немов вона легенька пелюстка, що потрапила у вир весняної ріки.