Розділ 21

Кімінела

Юн Чан акуратно допоміг Кімінелі вийти з лона Іггдрасілля. Доторк його пальців здався дівчині подібним до мініатюрного вибуху й вона щиро здивувалася не побачивши іскр.  Тим паче, що  вихори енергії танцювали навкруги тайфунами. І ті тайфуни одночасно виштовхували її з Іггдрасілля й заважали рухатися. Дівчину буквально хитало, як від сильного вітру.

— Доставити тебе додому? — спитав Юн Чан трохи захриплим голосом, поспіхом спіймавши її від незграбного падіння.

— Так, — весело кивнула Кімінела. Вона немов перебувала в епіцентрі прекрасного сонячного шторму, джерелом якого і єдиним орієнтиром був Юн Чан. Кімінела відповіла б «так» на будь-яку його пропозицію. Попросив би він її віддати серце з грудей, вона б без жодних сумнівів віддала.

— Гаразд… — чоловік кинув насторожений погляд на дерево, кивнув та акуратно підхопив дівчину на руки.  

Кімінелу огорнуло приємне тепло його тіла, гіркувато-солоний запах шкіри. Стук його серця перегукувався з її серцем. Дівчина розгублено роздивлялася вихори шалених емоцій навкруги, які, здавалося, повинні були знести їх обох. Проте Юн Чану вони чомусь абсолютно не заважали впевнено крокувати вперед. Він нагадував їй сонце, енергія якого створює і підтримує життя. Кімінела занурилася у яскраві відчуття бентеги і затишку, захвату, ніжності й подиву. Їй шалено хотілося, щоб ця неймовірна мить тривала вічно. Але вона тільки й встигла, що помилуватися зосередженим обличчям Юн Чана, як поряд пролунав голос Дахесте.

—Я знала! Знала, що тебе й арборес довго не втримають!

Цей радісний викрик сестри наклався на ще один вихор емоцій, що увірвався в оточення Кімінели. Доки дівчина ошелешено роздивлялася новий танок барв, Юн Чан обережно опустив її на землю. Й Кімінела несподівано виявила, що стоїть перед своїм домом. Дахесте кинулася обіймати розгублену дріаду, яка не розуміла, чому шлях до шахара виявився таким непристойно коротким. А потім світ навколо Кімінели почав тьмяніти, немов на сонце набігли хмари. Вона здивовано покрутила головою та виявила, що Юн Чан вже йде геть. А з ним і те тепло й світло, яке її гріло.

— Дякую, — мимохідь крикнула в спину чоловіку Дахесте.

Кімінела ж лише розгублено дивилася, як теплі вихори емоцій Юн Чана зникають за виступом скелі та розлогим гіллям арборес. Без нього їй стало зимно, а от сестра відверто зраділа тому, що інгензі пішов.

— Не подобається мені цей космічний хирлявик. Ні статури, ні манер, ні ввічливості. Але за твоє повернення я б подякувала навіть дикому, — прокоментувала Дахесте поведінку Юн Чана й підхопивши сестру під руку, впевнено повела в дім. — Ох і наробила ти справ, сестричко! Це ж треба посварити арборес з ірмаками, порушити всі правила та відправитися спати до самого Іггдрасілля! Та Енкудабау ледь на місці не закопав Вапашу з усією його групою, за те що вони пропустили тебе до того проклятого корабля. Енкудабау й інгензі б відправив власноруч у відкритий космос, але арборес заперечили, ще й, кажуть, доручити цьому космічному хирлявику якесь завдання. Батько розповідав, що наш шановний Енкудабау ледь власну бороду не повисмикував від злості, коли влаштовував в шахарі цього інгензі, але ж арборес не сперечаються. А яка я на тебе була сердита! Ти повинна була все мені розказати! Я б допомогла! І тобі б не довелося ризикувати своїм життям заради тих інгензі! Чи принаймні ти могла сказати цьому витривалому хирлявику, що ти дріада і в першу чергу важливе твоє життя, а не екскурсія отруйним кораблем ірмаків! Вапаша казав там було стільки отрути, що весь шахар міг вимерти кілька разів. Як ти могла туди полізти без жодного захисту? Це навіть для тебе занадто!

— Вибач… — кволо посміхнулася Кімінела, роздивляючись вихор емоцій навколо сестри. Радість, збентеження, подив, острах, обурення, почуття провини… Кімінела раптом усвідомила, що потребує часу, аби оговтатися, упорядкувати власні думки, розібратися в собі й адаптуватися до нового вигляду світу. Перелаштуватися на людське, значно обмеженіше сприйняття, виявилося непросто. Доки поряд був Юн Чан, емоції, які він збурював, компенсували обмеженість рецепторів та доступу до відчуттів всієї спільноти арборес, а от без нього Кімінела почувалася, немов світ враз втратив значну частину барв, звуків, запахів. Але Дахесте цього не розуміла. Вона метушилася, всадовила Кімінелу на крісло, принесла напій з гірських квітів і без зупинки, немов раптом стала боятися тиші, говорила.

Розказувала, що з моменту коли Кімінелу забрали арборес, щодня приходила до Іггдрасілля, попри те, що дріад зазвичай так швидко не повертають. Власне, дріади майже ніколи й не жили серед людей. Раніше Кімінела думала, що це через особливий статус і, можливо трішки, гординю, адже дріада це майже Мавка. Втім зараз Кімінела почала усвідомлювати, що відмежування дріад від людей має багато причин, і, напевне, вони не мають стосунку до гордині. Самі уміння, світосприйняття  дріади прокладають першу межу. Наблизившись до арборес, частково перейнявши їх ритм, дріада інакше сприймає людей. Спостерігаючи за сестрою, Кімінела спіймала себе на тому, що танок її емоцій негармонійний, хаотичний, та й сама сестра надміру активна, метушлива. А Кімінела ж завжди вважала Дахесте стриманою та навіть занадто спокійною.

Загалом повернення додому виявилося дивним. Ніби звичні стіни, речі, рідні люди, але… Все змінилося. Знайомий з дитинства дім тепер здавався затісним, речі – недолугою мішурою, батьки та сестра – надміру емоційними, метушливими та… обмеженими. Їх бурхлива радість, намагання влаштувати Кімінелу якнайзручніше та виконати всі її забаганки, спантеличувало й більше дратувало, аніж радувало. Та й розмови навіювали тотальну нудьгу, бо були переважно «ні про що», не несли нової інформації.