20.2

Вітрян

Блакитний спалах засліпив Вітряна. Над головою щось гримнуло й він ледве встиг відскочити, як поряд впало щось велике. Але відскочив не дуже вдало, перечепився через корені та незграбно впав. Ребра відгукнулися гострим болем. Печерою рознісся низький гул, який переріс у загрозливий шурхіт, що лунав з усіх сторін та набирав гучності. На голову чоловіка посипався якийсь порох, дрібне каміння. Потім щось знову гримнуло. Це було схоже на початок обвалу, проте ледве Вітрян встиг сформувати цю думку, як корені під його ногами заворушились, а потім кілька з них рвучко вигнулися й чоловіка пожбурило у протилежний від Мурзіка вбік. Чергове не дуже вдале приземлення на мить вибило все повітря з легень Вітряна, а в голові аж задзвеніло. Перед запорошеними очима попливли кола, заважаючи зорієнтуватися за що хапатися, адже під ним і довкола все ворушилося, немов Вітрян опинився на спинах сотні змій. І ті «змії» грали ним, як м’ячиком.

Коли Вітряна нарешті скинули на якусь нерухому поверхню, й він зміг протерти запорошені очі, то виявив, що лежить під «гніздом» в якому прокинувся. Шурхотіння майже стихло, а печері стояла суцільна стіла пилу, що мерехтів фіолетовими відблисками у тьмяному світлі від стрічок на комбінезоні Вітряна. За тим мерехтінням чоловік ледве роздивився, що на місці залишків Мурзіка височіє щось сплетене з безлічі блідих паростків. Воно нагадувало чи то бруньку, чи то яйце.

 — Та-ак… Наскільки я знаю, коти це не квіточки і не коренеплоди, та й з яєць не вилуплюються. Ще й з деревовидних. Отже, або я занадто добре приклався, або … — Вітрян задумливо роззирнувся на корені навкруги. Розумні дерева явно втрутилися в ситуацію, але він абсолютно не розумів, добре це чи погано.

— Шановні, арборес а-а… е-е-е, може підкажете, що це таке? — вирішив Вітрян ввічливо поцікавитися, перш ніж почати панікувати. А панікувати хотілося, бо він згадав розповіді Кімінели про заборону на цій планеті високотехнологічної зброї та непробивну впевненість Юн Чана, що Мурзік, то бойовий ШІ. Раптом дерева дослухалися до тих слів? Чи він їм потім наплів щось? Халепа… Що саме розумні дерева роблять із забороненою зброєю, Вітряну знати категорично не хотілося. Було б непогано виявити, що лише «запаковують» у загадкові «яйця», але логіка підказувала, що навряд чи цим обходяться.

Втім, дерева не поспішали щось відповідати людині. В печері стояв ледь чутний шурхіт, та й все. Вітрян зітхнув, встав та обережно попрямував до «яйця». Проте за кілька кроків між ним та «яйцем» раптом виник вихор салатового світла, який швидко набрав подоби зеленоволосої жінки. Струнка фігура, напівпрозора сукня, довге волосся прикрашене тоненьким віночком з невеликими білими квітами, і все це випромінює м’яке світло.

— Не раджу тобі підходити ближче. Корені полину екранують опромінення, проте для людей небезпечна навіть невелика доза, — мовила жінка серйозно поглянувши на Вітряна великими зеленими очима.

— Я людина космосу, у мене все прекрасно, як з набутою радіорезистентністю, так і з захистом…— вирячився на жінку Вітрян. — Але звідки тут опромінення? І власне …ти?

— Як для істоти, яка намагалася відновити синтетика частиною своєї плоті, ти демонструєш навдивовижу повільне мислення та обмежене володіння інформацією, — критично примружилась жінка, вигнувши спокусливі губи в іронічну посмішку.  

— Та й ти, як для ігрового аватара ірмака, поводишся дивно, — нахмурився Вітрян.

— Я не маю жодної причетності до ірмаків.

— Та невже? А якого квазара ти тоді влаштувала мені допит щодо Мурзіка? Хто ти взагалі така? Чи… що.

— Дуже вчасне питання, — хмикнула красуня. —  Добре, напевно, варто нарешті знайомитися. Я — Мавка, енергетичне втілення колективної свідомості господарів цієї планети.

— А-а-а… А чому енергетичний образ дерев має вигляд жінки? — спантеличено спитав Вітрян. Заява незнайомки була несподіваною, але для брехні занадто дивною. Точніше нелогічною. Якщо ти ірмак, який хоче щось дізнатися у людини, то доречніше було б видавати себе за людину. Ніби. Вітрян розгублено пошкрябав підборіддя, побіжно відмітивши, що рослинність на обличчі занадто густа. Певно, він відновлювався кілька тижнів, не менше.

— Бо цей образ створено зі свідомості людини для спілкування з людьми.

— Он воно як… І щось мені підказує, що людина, чия свідомість це сформувала, навряд чи жива…

— Залежно від того, що вважати життям, — посміхнулася жінка й витонченим жестом, перекинула хвилю довгого волосся на спину. Спокусливо посміхнулася. Дуже спокусливо, як для представниці дерев. Стародавній вислів «лежить в ліжку, як колода», явно не про цю пані. Втім, навряд чи вона створена для ліжка.

— А можна якось пізніше провести цю дискусію? Що сталося з моїм другом? — Вітрян відігнав навдивовижу недоречні думки та витягнувши шию спробував роздивитися «яйце» за спиною Мавки. Пил в печері поступово осідав, і стало помітно, що «яйце» підсвічується зсередини голубуватим світлом.

— Дослідники зафіксували, що ти влаштував йому стратифікацію й одночасно поштовх для проростання.

— Проростання? Він же не бабусина яблунька! — вирячився на Мавку Вітрян.

— Не знаю, хто така бабусина яблунька, проте твій друг потребує часу та специфічних умов. Досить шкідливих для людських організмів. Навіть якщо той організм адаптований до космічної радіації.