19.2

Кімінела

Юн Чан доніс Кімінелу до групи вилучення й під питальними поглядами вручив її Вапаші, зі словами: «Тримайте вашу дріаду. Жива. Але демонструє спроби самовбитися».

— Цим вона завжди грішила… —  почав було Вапаша, коли усвідомив почуте. — Що? Дріаду?... — розгублено перепитав він. Погляд юнака перебігав з блідої Кімінели на інгензі, який вже розвернувся й впевнено попрямував назад до корабля. — Стій! А ти куди зібрався?

— Ще маю там справи, — відповів Юн Чан не озираючись.

— Я за тобою наглядаю. Не намагайся втекти, — Вапаша спробував оговтатися від новин про дріаду й хоча б вдати, що контролює ситуацію.

— Наглядають — вони, — інгензі махнув рукою на високі дерева по периметру. — А ти так, робоча комашня. А щодо тікати, так на ссирегі, на який ви перетворили корабель ірмаків, звідси міг дременути хіба що бойовий ШІ. Але його ви вже благополучно чаксальнатнули.

— Тобі казали, що такі самовпевнені нахаби довго не живуть? — вже сердито гаркнув Вапаша, зручніше перехоплюючи дівчину.

Кімінела мимоволі посміхнулася, безпомилково відчувши у тій сердитості нотки захвату. Попри непрезентабельну комплекцію, безстрашність Юн Чана, його іронічна незворушність та уміння виживати (він вдруге йшов туди, куди не ризикнула зайти група вилучення!), дійсно викликали повагу.   

— Неодноразово, — пролунало у відповідь здалеку.

— І чому я не здивований? — пробурмотів Вапаша, розвертаючись з дівчиною на руках до анемоплана.

— Він хороший… — кволо пробурмотіла Кімінела.

— Ой, мовчи вже… Ще одна «хороша», — тяжко зітхнув Вапаша. — Добре, що жива. Але як же хочеться виписати тобі солідного прочухана! За все. Але ти й тут всіх обіграла, бо вже…дріада! От як? Серйозно? Тепер я розумію, чого Яйкою корені покрутило. Він же наївний думав, що ти просто захопилася інгензі. Планував швиденько виграти двобій з космічним чахликом. А тут в суперниках виявилися арборес. Це ж треба так вигадливо позбавити хлопця всіх сподівань! Коли ти взагалі встигла залялькуватися в дріади? І чого тебе понесло до цих ірмаків? Ти уявляєш реакцію Яхандіпаті, коли він дізнається, що моя група проґавила, а потім ще й ледь не угробила... дріаду!? Ти могла нам розказати сама? Раніше? А не влаштовувати «сюрприз» мені, Яйкою та всьому шахару?

— Я збиралася, —  винувато опустила очі дівчина.

— Куди саме ти збиралася? Бо щось напрямок твоїх переміщень у мене викликає вели-и-икі сумніви! І не треба на мене так дивитися! Знаю я ці очі янголятка, які видали крилам демонятка. Казав я Яйкою, що його краси може виявитися недостатньо для такого метелика. От тільки не здогадувався, що ти метелик з настільки масштабним маршрутом!

— Не у всіх метеликів маршрут визначають квіти, у деяких це зірки…

— Боюся уявити, яке сузір’я у тебе провідне… — бурчав крокуючи Вапаша, намагаючись замаскувати свою розгубленість.

Він акуратно посадив дівчину в анемоплан і наказав керманичу доставити її в шахар. Але тут пролунала вимога арборес доставити її до старійшини на Білій скелі. Вапаша теж відчув цю вимогу, проте, напевне не так чітко, бо питально поглянув на Кімінелу.

— Біла скеля, Іггдрасілль, — покаянно й одночасно полегшено зітхнула дівчина, бо це означало, що всі її пояснення відкладаються. А це добре, бо явитися перед Яхандіпаті одночасно з новиною про дріаду, напевне, не найкраща ідея. Нехай вони всі трохи звикнуть до цієї новини, пересердяться, заспокояться. От тільки почувалася Кімінела чомусь все гірше. Можливо тому, що Юн Чан зняв з її шиї ту смішну ляпку, а, можливо, тому, що він сам її полишив. Поряд з Юн Чаном Кімінела почувалася краще. Напевне, вона б і далі бадьоро бігала, якби не ті моторошні розповіді про знущання з рослин. Невже це правда? Невже ірмаки дійсно могли творити таке?

— Приб’ю того клятого інгензі. Він повинен був тебе винести одразу, як виявив, що ти жива … — просичав Вапаша, проте кивнув шокованому керманичу анемоплана, щоб той виконував наказ арборес. Іггдрасілль був одним з наймогутніших старійшин і вимога доставити дівчину саме до нього, означало, що арборес мають щодо неї серйозні плани.  

Кімінела була незгодна щодо Юн Чана. Вона вважала, що саме його поява стала для неї рушійним імпульсом радості, який дав сили отямитися. Проте сказати це Вапаші дівчина вже не мала сил. Вона здатна була лише відсторонено спостерігати, як злітає анемоплан, як зникають за скелями вартові, залишки корабля ірмаків та Юн Чан, як пропливають перед поглядом знайомі пейзажі. Потім простір навколо заполонило небо, вкрите легкими бузковими хмаринками, крізь які пробивалися поодинокі промені сонця. А ще невдовзі обрій закрила велична крона Іггдрасілля. Анемоплан опустився біля його грандіозних коренів, дівчину знову взяли на руки та понесли до стовбура старійшини. Кімінела спіймала себе на тому, що порівнює відчуття від такого транспортування. На руках, як Вапаші, так і його помічника, було зручно та звично, а от на руках Юн Чана, вона почувалася… живою. Так дивно.

 Кімінелу акуратно вклали у завбачливо розкриту деревом нішу. І ось вже над обличчям дівчини плавно змикається світла кора Іггдрасілля, простір заполоняє м’яка темрява, а судинами розтікається приємна прохолода.

Кімінела