Розділ 19

Вітрян

  Вітрян отямився у темному вогкому приміщенні. Дивний запах, десь високо вгорі поодинокі, ледь помітні блідо-зелені вогники чи світильники, якийсь шурхіт, попискування, плюскіт.

— Якийсь не добрий ранок… Та й на ранок не схоже, — пробурмотів він повільно роззираючись. Від руху тіло відгукнулося невизначеним болем, наче він кілька років не вилазив з анабіозної камери. Пам'ять тут же люб’язно підсунула спогади про ірмаків, корабель, наступне дивне спілкування у якійсь грі. Його довго й детально розпитували про все, від біографії до деталей вантажу, які він возив, від замовників до обставин зустрічі з Мурзіком. Вітрян вперто мовчав, часом розповідав якісь несуттєві моменти з життя, просто щоб щось говорити, бо тиша після кожного питання була така густа і вимоглива, а усвідомлення марної втрати останніх митей життя таким яскравим, що хотілося бодай якось нагадати собі, що він жив. Радів, сумував, дуркував…

Вітрян впевнений був, що то залишкові іскри його свідомості, якими нахабно користуються ірмаки, втім те, що було навкруги зараз, зовсім не нагадувало потойбіччя. Не те щоб Вітрян вірив у всі ті казки про душу й наступні переродження, але все ж уявляв стан після смерті інакшим. Та й не думав, що потойбіччя настільки економне в частині освітлення.

Шурхіт, котрий линув звідкілясь згори, почав підозріло наближатися. Вітрян обережно сів, відчувши, як його відпускають якісь гнучкі паски, покрутив головою, намагаючись роздивитися, що, чи хто видає той звук, проте — марно. Світлі цятки над головою миготіли, підказуючи, що джерело шурхоту знаходиться між ним та кволими світильниками, але що це за джерело, роздивитися не допомагали.

— Сподіваюся, це не чергові претенденти на моє нещасне утоплене тільце, — скривився Вітрян та за звичкою потягнувся до універсальної смужки на рукаві комбінезона. Здивувався, виявивши, що він досі в комбінезоні та й смужка на місці.

— Отже, таки живий. Несподівано. Тепер би зрозуміти чи надовго…, — пробурмотів він та прикривши очі натиснув смужку кілька разів у потрібній послідовності, запускаючи елементарну хімічну реакцію. Простір навколо залило білим світлом. Шурхіт рвучко віддалився, дихнувши в обличчя Вітряна потоками повітря. Чоловік почекав кілька секунд й поступово відкрив очі, адаптуючись до зміни освітлення.

Перше, що він побачив — вузлуваті корені, які вкривали все навкруги. Підлогу, стіни, стелю. Навіть сидів Вітрян у якійсь подобі овального гнізда, утвореного цими коренями. Але сидіти було на диво зручно, немов у якісному ергономічному кріслі.

— Ця однотипність антуражу мене вже трохи втомлює, — потер підборіддя Вітрян й здивовано помацав найближчий корінь. Той виявився пружним та, немов шовковистим, на дотик. А от під «гніздом» виднівся скельний виступ. Вітрян підняв голову, оглянув навколишній простір уважніше та зрозумів, що знаходиться у печері. Корені вкривали необроблені кам’яні виступи, маскуючи плавністю своїх вигинів їх хаотичну конфігурацію. В одному місці матову поверхню коренів та скель розрізала смужка води, в котрій яскраво віддзеркалювалося світло.

Вітрян знову підняв голову вгору — стелі не було видно. Корені просто зникали у темряві, розбавленій поодинокими цяточками світла. А от нижче, на межі плями світла, кружляло кілька десятків невеликих крилатих істот. Для хижаків вони були замаленькі, для небезпечної зграї – недостатньо численні. Та й маленькі мордочки з бусинками-оченятами, мали скоріше переляканий, аніж агресивний вигляд.  

— Вже непогано, — полегшено посміхнувся Вітрян. Якщо навкруги корені, а не мацаки, то він якимось чином опинився у арборес. Цікаво яким? Ірмаки викинули його відпрацьоване тільце, а дерева зглянулися, підібрали та реанімували? Чи відбили у мацакоходів? Уявивши напад войовничих дерев на космічний корабель, Вітрян мимоволі посміхнувся, бо це йому здалося  абсурдом. Але тоді як він опинився у володіннях арборес? І де Мурзік?

Задумливо потираючи скроню, Вітрян роззирався і раптом помітив неподалік, між виступами вузлуватих коренів, темний, начебто, котячий силует.

— Мурзік? — невпевнено гукнув чоловік. У відповідь — тиша. Вітрян, відганяючи недобре передчуття, підняв вище руку з активованою стрічкою. Світло вихопило трохи більше  простору й він розрізнив контур знайомого вуха та частини голови.

— Мурзік, де це ми? — спитав він поспіхом піднімаючись, щоб вибратися з «гнізда». Корені під ним раптом завібрували. Вітрян невпевнено завмер. Вібрація поширилася далі й корені почали плавно розсуватися, утворюючи прохід. Вітрян обережно вибрався з «гнізда» й поспіхом кинувся до ШІ по звільненій частині підлоги. Утворений прохід не був прямим, проте інстинкт підказував, що не варто наступати на «ввічливі» корені, особливо, якщо вони такі рухливі.

Зиґзаґ, ще зиґзаґ і ось вже Вітрян перед ШІ.

 — Друже…, що з тобою? Це ж наче я, дурень, вляпався в корабель ірмаків, — промовив розпачливо Вітрян зупинившись перед ШІ й відчувши несподівану слабкість, мимоволі опустився на коліна.

Мурзік виглядав… жахливо. Тіло зберегло лише частину контурів. Можна було розрізнити вухо, частину морди (одне око здавалося шматком каламутного пластику, замість іншого взагалі темнів провал) та одна передня лапа. Все ж інше розпливлося калюжею, частина якої зникала десь під переплетінням коренів. Шерсті на залишках тіла не було, вся поверхня мала закопчено-оплавлений вигляд.

Вітрян акуратно торкнувся котячої морди. Вона була холодна, незвично жорстка й вкрита шаром чорної сажі. Таким же холодним й застиглим було все інше, включно з «калюжею».