17.2

Вітрян

Музика…. Знайома… Вітрян не міг пригадати звідки, але готовий був заприсягтися, що вже чув її. Колись давно, дуже давно. Слова були незрозумілими, проте мелодія навіювала якусь щемливу тугу й водночас шалене прагнення мчати вперед, підкорювати життя, боротися. З ким? Чим? За що саме? Вітрян не міг пригадати, але було в цих ритмах і звуках щось невимовно рідне, живе й водночас могутнє. Немов напівзабута пісня грози над будинком дідуся й бабусі, наповнена шумом вітру, дощу, освітлена спалахами блискавок над озером за домом, оповита шелестом лісу, дзвоном струмків, шумом водоспадів. В цій музиці гриміли доісторичні литаври, між якими струменіли переливи бандур, кобз, скрипок, сопілок, а часом спалахами голосили трембіти в супроводі грайливого дзвону цимбал. 

Вітрян спантеличено потрусив головою. Що це? Звідки він не лише пам’ятає ці давні назви (хіба що це можна пояснити проходженням віртуально-історичних екскурсій), а й знає, як кожен з тих інструментів звучить?! Ще й здатен розрізнити їх!

Доки Вітрян відсторонено дивувався, темрява навколо нього почала розвіюватися, наповнюватися зеленими кольорами, які мінилися, мерехтіли, а потім закрутилися вихором, засвітилися яскраво-зеленим світлом й з того світла сформувалася жінка. Світла шкіра, великі зелені очі, лукава усмішка, прикрашене квітами довге бірюзове волосся, навколо якого порхає кілька метеликів, довга вишита напівпрозора зелена сукня. Красива, знайома.

 «Я вже бачив цю пані… На святі, яке закінчилося феєричним провалом у скелю...» подумав Вітрян, невпевнено роздивляючись красуню. «Здається, її звуть…Мавка. Але звідки я це знаю?» Вітряна не полишало відчуття, що крізь сумнівний спогад про першу зустріч,  намагалося пробитися щось ще. Щось невловне, давно забуте. З якоїсь причини ця красуня здавалася Вітряну втіленням чогось дуже знайомого, проте глибоко прихованого пам’яттю. Занадто глибоко, як для особистої пам’яті. То яка ж це тоді пам’ять? Біологічна? Генетична? Клітинна? Трансактивна? Імпліцитна? Запозичена? Для біологічної – занадто образно, для трансактивної – занадто цілісно. Імпліцитна – можливо, не даремно ж Мурзік регулярно пояснює «везіння» Вітряна тим, що він керується неусвідомленим досвідом. Генетична — теж варіант, адже вчені регулярно заявляють, що розшифрували всі її можливості, а потім знову виявляють «невизначені опції». А може це щось запозичене? Те, що він отримав вже на цій планеті?

— Вітаю, нащадок незламного роду, — промовила жінка, котра, здавалося, була центром мелодії, її візуальним втіленням. Попри тендітну статуру, літню сукню та квіти у волоссі, ця пані абсолютно не здавалася ніжним беззахисним створінням. Ні, вона нагадувала прекрасну, але грізно-нестримну силу стихії. Можливо, таке враження формували жовто-сині спалахи, що раз за разом проскакували вишивкою на її сукні, немов у той візерунок вплели мініатюрні блискавки, а, можливо, виразні очі жінки, в яких ніби плескалася вся мудрість світу, підсвічена зірками величної галактики.

— Вітаю… — Вітрян розгублено опустив погляд й мимоволі «завис» на спокусливих формах красуні, що виднілися крізь напівпрозору тканину.

— А герць досі у вас в крові, — в голосі Мавки проскочили насмішкуваті інтонації.

— Що? — Вітрян трохи зніяковіло відірвався від споглядання досконалого тіла й виявив, що простір навколо нього змінився. Красуня вже не висіла у невизначеному вихорі кольору, а стояла на товстому, вкритому темним мохом крученому корені. За її спиною підіймався могутній стовбур гігантського дерева, що переходив у грандіозну крону. Гілля цього дерева з густим лапатим листям сягало заповненого зірками космосу, перетворюючись у височині на химерні пасма чи то галактик, чи то туманностей, а корені розгалужувалися, перепліталися й утворювали килим, на якому, власне, й стояв тепер Вітрян. А навколо його ніг крізь той килим цівочками струменіла пітьма. Підозріло так струменіла, навіюючи неприємні відчуття, — А… до вас це, власне, куди? — розгублено роззирнувся чоловік.

Навколо вже був густий ліс. Досить дивний, бо крізь листя, гілля, стовбури та навіть корені дерев поблискували зорі та яскраві туманності. Немов цей ліс пливе посеред космосу, сформувавши  острів за допомогою химерно переплетених коренів, які поблискують безліччю дрібнесеньких блакитних вогників. Спочатку Вітряну здалося, що ці вогники, це якась колонія світляків,  проте чим більше він до них придивлявся, то більше вони йому нагадували не живих істот, а прояви якоїсь енергії. Чи то Черенковське випромінювання, чи то ефект Фіяло, який відкрили не так давно. Але обидва ці варіанти натякали на шалену енергію, яка навіть теоретично не могла курсувати коренями. Принаймні Вітрян ніколи не чув про рослини, що здатні генерувати таку енергію та самотужки подорожувати космосом.

— А які маєш думки з цього приводу? — примружилася жінка.

— Ну… На реальність це мало схоже. Думаю, це віртуал, оболонка якоїсь гри…  — пробурмотів Вітрян й мимоволі здригнувся, усвідомивши, що в такому разі за привабливою зовнішністю жінки ховається скоріше за все… ірмак.

В пам’яті спалахнув спогад про великого фіолетового мацакохода, який його спіймав та намагався втопити. Про біль в грудях, запаморочення, про те, як він захлинався…

— Або це мої передсмертні галюцинації. — висловив Вітрян менш приємне, але більш вірогідне припущення. Навряд чи ірмак вирішив наостанок погратися. А от запустити допит межової свідомості (коли мозок хапається за останні можливості вижити), точно міг. Про подібні методи Вітрян чув. Тоді зрозуміле і його небажання говорити — немає сенсу витрачати час на розмови й переклад, якщо можна залізти у свідомість, яка оперує образами. Цей здогад чоловіку зовсім не сподобався, бо мав занадто великі шанси виявитися правильним.