16.2

Кімінела

Кімінела поспішала до шахару дослухаючись до гомону арборес та помічаючи, що нині вона його чує значно чіткіше. Її оточували строкаті переливи спілкування юних дерев, сонне буркотіння старих, велична неспішність розмов дорослих, а ще загальне схвалення її дій. І це було до незвичного чудово! Вперше у житті Кімінела відчувала таку підтримку, від якої, здавалося, ще трохи й виростуть крила!

 Втім, вийшовши до громадського дому Яхандіпаті дівчина спантеличено зупинилася. Простір навколо дому нагадував розтривожене гніздо бджіл. Бігали молодші радники, звідусіль звучали рвані вигуки, накази, а яскравий аромат епіфітів натякав, що люди незвично збуджені.

— Манкато, що ти тут робиш? Ти ж маєш бути в групі вилучення! Анемоплан зараз злітатиме! — раптом просто поряд з Кімінелою пролунав жіночий голос. Вона озирнулася й побачила, як одна з помічниць Яхандіпаті схопила за пояс юнака в темно фіолетовому, прикрашеному білою вишивкою вбранні.

— Я в групі? А що трапилося? — здивовано спитав юнак, зупиняючись. Судячи з його одягу, сьогодні він був вільний і, напевне, ходив, або збирався йти на побачення.

— Арборес посадили корабель ірмаків з людиною-інгензі на борту.

— Як це? Чому? — вирячився юнак.

— Не знаю. Знаю лише, що корабель було раптово зупинено на зльоті, заблоковано в місці падіння і, доки розбираються в причинах такого рішення арборес, треба організувати вилучення форм швидкого життя.  

— Ого… А там є що вилучати?

— А я звідки знаю? З’ясуєш на місці! Хто з нас небесний вартовий? Я чи ти?

— Я…

— От і досить тут мошкару ловити! Як ти міг не знати, що тебе викликали? Тобі ж мало прийти сповіщення.

— Я той… трохи зайнятий був… — зам’явся юнак, та помічниця вже відмахнулася.

— Не час для виправдань. Мчи до Вапаші.

— Зрозумів. Дякую, — кивнув юнак й зірвався з місця.

— Сумнівна заміна Яйкоя… Втім, Вапаша й дурну ліану здатен правильно спрямувати,—похитала головою помічниця Яхандіпаті, стрімко розвернулася й попрямувала в інший бік. Жінка не помітила Кімінелу, яка почувши цю розмову спочатку заклякла, а потім взагалі почала перелякано хапати повітря.

 Корабель ірмаків з інгензі-людиною заблоковано на зльоті?!! Той імпульс… Арборес зупинили ним корабель? То це було не просто схвалення її рішення діяти? Але ж…  Кімінела нажахано обвела поглядом площу шахара, яка поблискувала у бузково-рожевих променях сонця, що вже торкнулося  краю гірської сідловини на заході. Вона настільки спізнилася? Тобто, доки вона метушливим рогатиком бігала лісами в пошуках розради та підтримки, дослідники завершили свою роботу і Яхандіпаті встиг позбутися Юн Чана? Навіщо такий поспіх? Ще ж тільки вечоріє! Як його могли вже віддати? І чому арборес їй про це не сказали? А раптом ірмаки його вже … знищили? Чи зупинка корабля дала йому шанс вижити? Чи позбавила останнього?

Кімінелу почало трусити від жаху, оскільки вона знала, що група вилучення рідко дістає когось живого. Частіше привозить лише залишки, адже їх пріоритет — максимально коректне усунення шкоди рослинному світу. І найчастіше для того, щоб не завдати додаткової шкоди арборес, для чужих літальних апаратів застосовують суміш гіперактивних бактерій розкладення. Ірмаки виживуть, оскільки отримала стандартний набір захисту, але ж Юн Чан не отримав! До того ж він є поєднанням живого з неживим! І та суміш бактерій може його знищити, чи добити, якщо він поранений!

Дівчина у відчаї вкусила себе за фалангу вказівного пальця, щоб не заволати.

Ні, Юн Чан повинен вижити! Він не може, просто не може загинути! Ледь стримуючи сльози Кімінела рвучко розвернулася на одній нозі й помчала на пошуки вільного анемоплана. Вона повинна летіти за групою Вапаші! Повинна спробувати врятувати інгензі! Десь на краю свідомості гризла думка, що вона там лише переконається у його смерті, але дівчина поспіхом відігнала ту думку якомога далі.

— Кімінела, ти куди? Тебе чекає Енкудабау, — пролунав десь за спиною дівчини голос батька, проте вона удала, що не почула. Батько, і Яхандіпаті почекають, а от Юн Чан може втратити останній шанс. Примарний, але шанс! А він має право на нього! Чого б це не вартувало! Та нехай Кімінелу потім хоч на мульчу відправлять, вона повинна спробувати його врятувати!

Дівчина  щодуху помчала до облаштованого в скелі майданчика з анемопланами, але помітивши  вільний літальний апарат значно ближче, біля ріки, круто змінила напрямок й рвонула вниз, навпростець. Перескакуючи з каменю на камінь та дивом втримуючи рівновагу на мокрій траві, Кімінела  подолала відстань до води в рекордно короткі строки, але саме в цю мить над її головою пролунав тихий свист літального апарата групи вилучення.

— Злетіли… — побілілими губами прошепотіла дівчина, заскакуючи до кабіни анемоплана.   Активувала системи й, чекаючи можливості злетіти, в розпачі проводжала поглядом великий зелений анемоплан, що прямував в гори. Його фіолетові ілюмінатори знущально поблискували у променях вечірнього сонця.

Кілька секунд підготовки системи до зльоту видалися Кімінелі вічністю. Та ось екраном промчала зелена смуга дозволу і Кімінела різко провела рукою по панелі керування. Зліт вийшов занадто рвучким та кривим. Зачепивши крилом воду та полишивши за собою довгий білий слід на поверхні ріки, дівчина злетіла й, попри те, що керувала вона не дуже впевнено, почала розганятися до максимуму, намагаючись наздогнати групу вилучення. Власне, в жодному іншому випадку, Кімінела б не ризикнула не те що набирати таку швидкість, а й самостійно кудись летіти, бо останню її незграбну спробу приземлитися на анемоплані врятував Меседзя… Згадавши арборес, якого Кімінела знала все життя, дівчина мимоволі кинула погляд туди, де він ріс. Вона саме пролітала повз те місце, яке зараз закрили чрвенітом та траурними ліанами. Через кілька сезонів арборес вирішать чи полишити місце скорботи травам, чи віддати людям, чи зайняти самим. Вибух не просто знищив Меседзю, він випалив його вщент, разом з корінням. Вціліло лише те гілля, яке опинилося поряд з інгензі, але свій єдиний шанс на відродження, арборес віддав Кімінелі…