Розділ 16

Кімінела

Кімінела наполоханим вітром мчала лісом. Подалі, подалі від інгензі, який вносив хаос в її почуття та думки.  Дівчину шматувало між: «Яхандіпаті  краще знає, що робити» та «треба терміново рятувати Юн Чана!». Обидва варіанти її жахали. Від першого Кімінелу майже нудило, а від другого — трусило, як осиковий листок. Ставити під сумнів не просто рішення старших, а рішення самого Яхандіпаті, здавалося неприпустимим блюзнірством. Але й віддати Юн Чана ірмакам, було категорично неправильним! Вся суть Кімінели повставала проти цього рішення і … лякалася цього протесту.

Втім, не даремно кажуть, що ліс приборкає будь-який вітер. Поступово біг дівчини уповільнився, а потім перетворився на ходу й тільки шалене серцебиття ніяк не поверталося до норми. А навколо лунав звичний гомін птахів, шелест вітру, дзижчання комах і все це оповивав фон неспішного спілкування арборес. Кімінела відчула їх здивування її вихором емоцій й присоромлено опустила голову. Трішки згодом дівчина розрізнила попереду віддалений шум води, розгублено роззирнулася й усвідомила, що опинилася досить далеко від шахара.

 Пройшовши ще трохи під густим гіллям дерев, Кімінела вийшла на виступ скелі з якого відкривалася велична панорама на Зустріч водоспадів. В цьому місці у ріку, яка звивистою стрічкою розрізала лісисту долину, з двох боків впадали численні струмки та річки, що несли воду з навколишніх гір. Вода зривалася з кам’янистих схилів, наповнюючи повітря бризками, які в світлі сонячних променів грали численними веселками. Внизу ж, на фоні світлих скель та біло-рожевої піни, контрастно окреслювали береги ріки чорні візерунки намули. Ці намули містили безліч поживних речовин, тому, попри небезпеку бути змитим стрімкою водою, береги щільно вкривали різноманітні рослини, а гілля та коріння арборес часом навіть купалося в рожевих водах.

Кімінела зробила ще кілька кроків до краю скелі, що здіймалася на кількасот метрів над Зустріччю водоспадів й втомлено присіла під розлогим деревом, могутнє коріння якого обплітало весь схил та частково звисало над прірвою.

— Вітаю тебе, дитино, — торкнулося свідомості Кімінели звернення старого арборес.

— І тобі ласкавого сонця, Добарсан, — промовила дівчина, торкаючись шорсткої кори, що кришилася під пальцями. Добарсан був дуже старим. Він пережив більшість своїх друзів-ровесників. Одних змило зі схилів буремною водою, інших знищив буревій чи блискавки, когось підкосили хвороби, когось не втримала скеля, яку сторіччями руйнували вітер та дощі. Ще три-п’ять людських життів і Добарсан також впаде у води ріки та відправиться у останню подорож до берегів далекого моря. Але до того часу він виростить ще багато поколінь швидкого життя, адже навколо нього знайшли притулок безліч комах, тварин і птахів.

 Птахи колись й привели сюди маленьку Кімінелу. Дитиною, ганяючи за зграями бджолоїдок, дівчина блукала лісами відшукуючи зручне місце для спостереження. І знайшла його біля коріння Добарсана, який не менше за дівчинку полюбляв такі спостереження. Попри те, що Кімінела не мала якихось надмірних здібностей до повноцінного спілкування з арборес, вони з ним подружилися. Арборес випромінював цікавість і доброту, а дівчинці подобалося різноманіття життя, яке вирувало навколо нього. Вона прийшла раз, другий, і якось непомітно це стало традицією. Кімінела приходила, вкладалася животом на траву й під заспокійливий шелест листя та неспішно-плавні емоції старого арборес, могла цілими днями спостерігати за яскравими бджолоїдками, майстерними ткачиками та стрімкими вилохвостами, що засідати на гіллі та корінні Добарсана цілими зграями.

Кімінела приходила сюди коли була сердита й радісна, весела і сумна. Вона розказувала Добарсану свої мрії, виплакувала розчарування та розповідала про успіхи… Мабуть, він про неї знав більше, ніж батьки та сестра, адже ніколи не намагався критикувати чи виховувати. Лише слухав, випромінював доброту та розуміння, іноді показував якісь свої спогади. Поряд з ним всі біди здавалися не такими й великими, сльози не такими гіркими, а от відчуття радості, щастя, захоплення — подвоювалися. Добарсан не дивувався її любові до химерних звіряток чи рептилій, не засуджував мрії про пригоди та далекі мандри, не вимагав дотримання правил. Мабуть, не дивно, що й зараз, в роздраї, ноги самі принесли Кімінелу до нього.   

Дівчина звично притулилася спиною до широкого стовбура, обвела поглядом пейзаж. З-під краю скелі з веселим тьохканням злетіла в небо зграя строкатих бджолоїдок. Кімінела бездумно прослідкувала за їх злагодженим польотом.

— Подивись на птаху, яка відокремилася від зграї та полетіла до водоспадів, — легенько торкнувся свідомості дівчини арборес. — Бачиш її нерівний політ?

— Так… — кивнула Кімінела, відшукавши очима гострокрилий силует та відмітивши, що спілкування з Добарсаном змінилося. Зараз це повноцінна розмова, а раніше вона лише в загальних рисах розуміла його емоції, запити.

—  Пташеням ця птаха зламала крило і мала померти, проте я її врятував.

— Чому? — Кімінела підняла здивований погляд вгору, на переплетіння гілля Добарсана. Арборес дуже рідко втручалися у природні взаємини представників швидкого життя.

— Бо, попри те, що швидке життя часом занадто метушливе, воно прекрасне у своїй стрімкості, впертості, прагненні дослідити невідоме. З плином часу починаєш цінувати вміння таких істот встигати так багато, за такий короткий проміжок часу… Це пташеня випало з гнізда, пошкодило крило, але змогло сховатися від хижака під моїм корінням. Батьки полетіли, бо не могли допомогти, хижак чекав, а воно почало… рити нірку. Маленьке, кволе, воно відчайдушно дзьобало, гребло лапками землю між камінням та моїм корінням. Старанно вибирало віднайдені насінинки трави, збирало з мого тіла спори грибів та личинки комах, на яких я вже давно не звертав уваги. Воно дивувало своєю наполегливістю, жагою до життя та нетиповою поведінкою. Мені стало цікаво до чого ще додумається це кумедне створіння і я віддав йому частинку себе.