Розділ 12

Кімінела

Дивні ці інгензі. Дуже дивні. Втім, нара теж поводилася нетипово, виходячи з того, що знала про неї Кімінела. Радіус, в якому ця неприємна рослинка розбудила піщаників, був занадто великим. Здавалося, вона взагалі розбудила всіх, до кого дотяглася. Але чому? Хотіла спробувати, що є корисного в чужинцях? Чи відчула присутність Меседзі? Бажала дошкулити арборес? Та ні… Кімінела відігнала останню думку, вирішивши, що вже переоцінює інтелектуальний рівень цієї рослини. Напевне, у нари просто накопичився дефіцит деяких елементів, от вона й намагається максимально використати отриману можливість. Втім, щоб там не було, а втеча від піщаників вийшла весела, особливо уроки польотів, влаштовані їм ШІ-Мурзіком. От тільки його бажання полишити Юн Чана, не сподобалася Кімінелі. Як можна розкидатися такими цінними людьми? Це ж не якийсь там глухий! На щастя, Вітрян не підтримав цю ідею. У них з ШІ-Мурзіком явно з цього приводу була якась суперечка, проте вони її вели незнайомою мовою, тож Кімінелі полишалося орієнтуватися лише на інтонації та дії Вітряна. А дії були однозначні – рятуємо.

Верески піщаників були неприємні, проте їм було далеко до какофонії, яку могла генерувати нара. Остання, на щастя, мовчала, зайнята керуванням хижаками, втім Кімінела знала, що те затишшя тимчасове, тому докладала всіх зусиль, щоб полишити її землі. Вітрян, попри свою худорляву статуру, досить непогано тягнув Юн Чана (який був майже однакового з ним розміру), тож дівчині доводилося переважно втримувати їх від падіння. Вони полишили володіння нари, проминули зарості еонімумів та досягли перших острівці вівсянниці (що свідчило про наявність десь поряд джерела води) і поодиноких кущів альтісіми, коли стало помітно, що Вітрян втомився. З кожним кроком він рухався все повільніше, важко дихав, хитався, спотикався і в якийсь момент вони втрьох таки впали. На щастя — на гілля альтісіми. Альтісіма, звичайно, не зраділа — повітря заполонив різкий запах її невдоволення. На відміну від нари, ця рослина не потребувала тваринних доповнень до свого раціону і, відповідно, не мала причин запрошувати представників швидкого життя на своє гілля. Ще й таких неакуратних представників.

Кімінела поспіхом вибралася з-під непритомного Юн Чана, провела пальцем по візерунку на своєму обличчі й тихо наспівуючи нанесла на гілля альтісіми залишки святкової фарби. Під дією потрібних звукових алгоритмів ця фарба працювала, як ідентифікатор належності до спільноти арборес і давала право вимагати від нижчих рослин допомогу, чи, хоча б, толерантність. Альбісіма деякий час роздумувала, але таки припинила виділення аромату відлякування. Загалом той запах не сильно шкодив людям, проте Кімінела не хотіла ризикувати вже непритомним Юн Чаном.

Загалом падіння людей не завдало рослині суттєвої шкоди. Альбісіма була живучою ліаною, мала гнучке та міцне гілля, цілком здатне витримати вагу кількох людей. Кімінела з Дахесте в цьому не раз переконувалися, коли допомагала старим деревам, позбутися надлишку «любові» цих рослин. Альбісіма мала звичку обплітати всі доступні поверхні, в тому числі й арборес. Більшість арборес сприймали цю ліану, приблизно як люди домашню тваринку (симпатична, нетоксична, часом непогано маскує старі шрами, складає компанію), проте, якщо арборес були старі й неуважні, то альбісіма могла своєю вагою поламати їм гілля.

ШІ-Мурзік уважно спостерігав за спілкуванням Кімінели з рослиною, а коли кущ припинив активне виділення ароматичної речовини, схвально кивнув. Потім, з допомогою та урахуванням порад Кімінели, він акуратно, (з якимось кумедним буркотінням) відтягнув Юн Чана та Вітряна з гілля ліани на  поверхню вкриту вівсянницею. Ця трава була значно м’якша за ліану і без ознак розуму, тож з нею не потрібно було домовлятися.

Обидва чоловіки мали не найкращий вигляд. Юн Чан нагадував безвольну ляльку та й Вітрян, попри розплющені очі, не сильно від нього відрізнявся. Наче падіння його перевело в режим анабіозу.

— З ними все буде добре? — спитала Кімінела споглядаючи на повільні та бліді життєві вихори обох чоловіків.

— Так. Оцей, — ШІ-Мурзік кивнув на Юн Чана, — скоро оговтається та, сподіваюся, кудись почалапає самостійно. А Вітряну давно треба нарешті виспатися та відпочити.

— Куди Юн Чан піде? Чому? — затурбувалася Кімінела, яка зовсім не хотіла втратити з поля зору нового, не менш цікавого інгензі. Тим паче, що неподалік вже відчувалась присутність вартових арборес, у яких з непогодженими інгензі, розмова могла бути дуже коротка. Вартові, це зовсім не лісова спільнота, яка може проявити милосердя з цікавості.

— Я сказав, що сподіваюся, що він піде, але ймовірність цього невелика, — невдоволено відповів ШІ-Мурзік, вкладаючись поряд з Вітряном.

— Він тобі не подобається? Але ж він допомагав нам і врятував твого друга від плювка піщаника.

— І це єдина причина, чому він лежить тут, а не під кущем нари в обіймах зубастої рептилії.

— Не подобається, — зітхнула Кімінела, присідаючи поряд з розпластаними на траві чоловіками. Вітрян щось пробурмотів й обійнявши ШІ-Мурзіка заплющив очі та вклався на його бік, як на подушку. Мурзік прикрив його хвостом та почав видавати кумедний тихий звук, схожий на заспокійливу вібрацію.

Кімінела мимоволі посміхнулася, споглядаючи на цей цікавий дует, та перевела погляд на Юн Чана. Він лежав на спині, як його вклав кіт. Заплющені очі, розслаблені кінцівки. Чоловік був абсолютно нерухомим і, здавалося, навіть не дихав. Тільки життєві потоки вказували на те, що він не мертвий. Кімінела акуратно присіла біля інгензі, який зараз видавався якимось… беззахисним? Дівчина усвідомила, що нарешті отримала можливість уважно роздивитися цього чоловіка. В одязі глухих він мав зовсім не такий вигляд, як в тому яскравому комбінезоні з неприємним запахом. Та й сам одяг глухих на Юн Чані сприймався зовсім інакше. Можливо, через здійснену Мурзіком чистку, а можливо через іншу манеру закріплення та помітно худорлявішу статуру самого Юн Чана. Цікаво, чому всі інгензі такі худорляві, немов рослини, яким не вистачає сонця? В космосі ж навпаки має бути більше світла? Там же його не закривають гори, дерева… То чому ж?