Планета під назвою Мавка

Розділ 8.1.

Печера виявилася довгою, звивистою та несподівано мальовничою. Якби не дівчина на руках та потреба рятувати життя, Вітрян би детальніше роздивився химерні сталактити, сталагміти та підсвічені місцевими світлячками вкраплення невідомих кристалів. Але умови були зовсім не туристичні, тож він лише подумки ставив собі «галочки» — «завітати на екскурсію, коли виберусь з халепи». Але навіть такий настрій не допоміг чоловікові втримався від здивованого свисту, коли за черговим поворотом він побачив… космос. На перший погляд. При детальному огляді це виявилась лише тиха підземна ріка, темна вода якої ідеально віддзеркалювала мерехтливе світло зі стелі. Стало трохи світліше. Щоправда, додаткове освітлення та краса компенсувалися новими незручностями — за кілька метрів вода вкривала вже все дно печери ще й виявилася непристойно холодною. Довелося шукати неглибокі ділянки та йти дуже обережно, бо у такій водичці Вітрян не бажав ані сам купатися, ані дівчину мочити. Не вистачало, аби на додачу до перелому ця нещасна отримала ще й переохолодження.

Попри обіцяну Кімінелою можливість зустріти якихось «глухих», навкруги панувала тиша, розбавлена тільки плюскотом води та шурхотом каміння під ногами Вітряна. З розмовами не складалося. Мурзік був зайнятий скануванням поверхні та побудовою оптимального маршруту (особливо це стало актуально після того, як підлога пірнула під воду), Вітрян намагався не лаяти часом дуже слизьку «оптимальність», а дівчина на його руках сумирно сопіла, а іноді щось тихенько бурмотіла. Здається, співала. Дивний, проте не найгірший варіант. Гірше було б, якби продовжувала просити рятувати гілочки.

Через деякий час, коли Вітрян почав відчувати, що дія ін’єкції закінчується (тендітна дівчина на руках здавалася важчою з кожним кроком), у печері потемніло, бо ріка пірнула під скелі. Мурзік  запропонував два варіанти — пірнути та виплисти метрів за двісті, чи пройти ще з кілометр до зафіксованого попереду джерела свіжого повітря.

— Ти ще побажай Кімінелі щасливої гіпотермії, — пробурмотів Вітрян та впевнено попрямував в протилежному від купання напрямку. Принаймні, він старанно вдавав впевненість, намагаючись не впустити дівчину та ігнорувати власні похитування.

— Там шлях коротший, та й тобі б було легше, — несхвально прокоментував його вибір ШІ.

— Я сильний, я впораюся, — процідив крізь зуби Вітрян.

— Ти впертий, ти впадеш, але не здашся. Перевірено неодноразово.

— То може посадимо Кімінелу на тебе?

— Я схожий на їздового кота? — невдоволено озирнувся на нього кіт. — Моїх резервів ледве вистачає для сканування та прокладання маршруту. А тут жодного джерела енергії для підзарядки. Я ж тобі не лев Манаштхали.

— А був такий їздовий кіт? — здивовано спитав Вітрян, намагаючись не переламати ноги на вкритій камінням поверхні. Чи то каміння ставало все більше, чи то його ноги почали підніматися гірше, але він вже кілька разів незграбно спотикався.

— Де в слові «лев» ти почув «їздовий кіт»? — фиркнув ШІ. — Лев Манаштхали це священна істота, яка доповнювала одного з давніх людських богів. Ну і возила заразом.

— Угу, тобто великий їздовий кіт. І кого саме він возив? Ніколи не чув про таких богів, — видихнув Вітрян, зручніше перехоплюючи дівчину. Обіцяний кілометр вже дійсно здавався занадто довгим, а ідея «їздового кота» все спокусливішою.

— Індуську богиню на ім’я Дурґа. Її вважали верховною богинею та винищувачкою демонів. І зауважу, дівча на твоїх руках до такої ролі зовсім не дотягує.

— Як і ти до лева. На жаль. Де ти все це тільки знаходиш… 

— В архівах, до яких люди не часто зазирають. А наче ж загальноприйнято, що власну історію варто знати.

— Так історію, а не всі казки, вигадані людством за час існування. Та навіть на побіжне ознайомлення з ними життя не вистачить! Принаймні людського.

— Казки, то історія людського світогляду, актуального набору цінностей, моральних основ.

— О, я бачу світло! Нарешті! — перемкнувся Вітрян на більш актуальну тему. Мурзік  фиркнув, проте також пришвидшився до потенційного джерела енергії. На щастя, це дійсно був вихід, ще й достатньо великий, аби їх компанія змогла полишити підземелля без додаткових розкопок.

Вибравшись з печери, Вітрян опустив на перший ліпший камінь свою ношу, сперся на скелю й полегшено видихнув. Роззирнувся. Вони опинилися біля підніжжя гори. Здається, був вечір, бо оточене ледь помітними хмарками сонце висіло низько над горизонтом. За спиною підіймалися стіною та нависали над виходом з печери рожево-чорні скелі, а попереду розкинулася темна кам’янисто-піщана місцевість, вкрита високими блідо-рожевими кущами. Замість листя ці кущі мали численні довгі колючки, між якими де-не-де червоніли вкриті шипами м’ячики. Ймовірно, плоди.

— Зарості Нари… — Кімінела піднесла руку до найближчої гілки, але не торкнулася її. Скривилася. Вітрян мимоволі придивився до колючок куща, які були більші за пальці дівчини, й здригнувся. Кожна колючка мала тонкий, білий, гострий кінчик, що поблискував в променях сонця немов діамантова голка.

— Ще одна непересічна рослинка? Судячи з вигляду — зі словом «безпечний» цей кущик на протилежних сторонах спектра. Хоч людей на сніданок не їсть? — задумливо потер шию Вітрян. Мурзік окинув чоловіка насмішкуватим поглядом й вивів йому на «око» побудову рослини та  супровідний коментар. На думку ШІ, ця рослина елементарно не мала органів для перетравлювання здобичі.  Вітрян кивнув, але впевненості це не додало. Рослина справляла якесь на диво неприємно-гнітюче враження.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше