Частина 2

1000 років потому

Вітрян вдивлявся в обриси планети, яка стрімко наближалася. Вона була занадто, до непристойності яскрава. Химерні візерунки численних рожевих рік та озер на зеленому фоні, ще й в оточенні веселкових відблисків атмосфери, нагадували поцуплену у богеми прикрасу. І це нервувало, бо прикраси у богеми зазвичай з сюрпризами.

— Гаразд, а тепер ми акуратно приземлимося на це творіння креативного митця… — мовив Вітрян, перемикаючи управління свого невеликого літального апарату на ручне. Панель керування, яка до цього моменту блимала індикаторами, як новорічне дерево, згасла. Активними полишилися лише кілька екранів з основними показниками.

— Сумнівна назва настільки екстреної посадки, — прокоментував то голос Штучного інтелекту, який також контролював політ. Поряд з Вітряном з’явилася голограма вгодованого чорного кота, який з відвертим сумнівом подивився на пілота.

— Не час демонструвати твої навички генерації сарказму, — скривився молодий чоловік, покосившись на зображення тварини, що невдоволено потріпувала хвостом. — Та й витрачати ресурси на візуалізацію себе прекрасного, зараз зовсім не обов’язково.

— Ти усунув мене від керування й вимкнув необхідність аварійно-світлового супроводу, а наступна у мене за протоколом моральна підтримка останніх хвилин життя пілота, — примружив жовті очі кіт, уважно спостерігаючи, як літальний апарат наближається до атмосфери.

— Нічогенька така моральна підтримка — «останні хвилини життя». Нагадай, хто тобі її прописував? — хмикнув чоловік регулюючи зовнішнє екранування.

— Базову програму відкориговано на основі нашого спілкування, — діловито видав кіт й почав невимушено умиватися. — Але краще б я задіяв аварійні протоколи безпеки, аніж оце твоє самовпевнене «я краще зроблю».

— Ти з тими своїми протоколами від корабля полишиш одну рятувальну капсулу, — заперечливо мотнув головою Вітрян.

— Зате пілот в ній буде точно живий, — мовив невдоволено кіт.

— І що я живий без корабля тут робитиму? Чекатиму старості, чи щоб мене схарчив якийсь місцевий хижак, бо я матиму лише похідний набір?

— Похідний набір та цілий організм, то значно краще, аніж шматок корабля і травми.

— То твоя думка. Я її почув.

— Але взяти до уваги не здатен. Правильно каже статистика, таких молодих небезпечно випускати в космос. Адаптивність молодого організму переоцінена, а самовпевненість недооцінена.  

— Ой, та ти ще мені тут виховну програму моїх батьків згадай, — фиркнув Вітрян, здуваючи темне пасмо чуба з очей. — Дослідження неодноразово доводили, що ризик є обов’язковою складовою розвитку.

— Тобі нагадати скільки за історію людства було жертв того ризику?

— Обійдуся. Амплуа жертви, то не про мене, — криво посміхнувся чоловік вимикаючи один за одним стабілізатори та перенаправляти всю доступну енергію на щит.

Кіт зблиснув і став майже прозорим, корабель увійшов в атмосферу і його почало трусити. Приземлення все більше нагадувало падіння, але Вітрян вперто намагався мінімізувати втрати та виявити, в межах можливості коригування траєкторії, хоч щось віддалено подібне до рівного майданчика. ШІ меланхолійно повідомив, що таких в зоні досяжності немає. Назустріч дійсно летіла суцільна стіна лісу окреслена шпичаками гір, а маневреність корабля полишала бажати кращого. Але Вітрян пам’ятав, що в статистиці завжди є прогалини, тому, коли праворуч зблиснуло рожеве плесо, без сумнівів вивернув штурвал. Дивом не зачепивши верхівки гігантських дерев, він спрямував корабель в прогалину між гілля за яким несподівано відкрилося озеро. Пом’якшений водою удар, спалах кількох аварійних датчиків під не дуже обнадійливі звуки, швидке перемикання режимів й ось вже корабель похитується на воді в оточенні молочно-білих клубів пари.

— Є контакт, — полегшено відкинувся у кріслі Вітрян, проглядаючи показники пошкоджень корабля. — Та майже ідеальна посадка. Вода пом’якшила удар, але її тут недостатньо, щоб ми потонули. Майже не пошкодили зовнішню обшивку. Кілька датчиків збило, але вони й так у нас були пошкоджені, ну і трохи порушило геометрію корпусу (куди ж без цього). Нормально! Можна жити. Мурзік, ти б так навіть користуючись усіма своїми розрахунками не зміг! — переможно повернувся чоловік до голограми кота, що знову стала яскравою. — Що тепер скажеш, розумнику?

— Скажу, що ти вписався в неймовірно маленьку статистичну можливість успіху. Знову, —  промовив кіт стрибаючи на панель приладів, — Герметизую пошкоджені відсіки корабля. Розпочата ізоляція сопел від рідини та стабілізація положення з урахуванням нерівностей поверхні. Тобі дійсно пощастило, буквально за пару метрів дно йде стрімко вниз, тож ми мали всі шанси перевірити здатність пробитого корабля до плавання, — діловито говорив кіт під скрегіт, вібрацію та кілька поштовхів літального апарата, який старанно виконував протокольні накази ШІ.

— От не треба мені тут озвучувати статистичну можливість голіруч витягнути корабель з місцевої Маріанської впадини. У нас є наступне завдання, значно цікавіше — якось з цієї планети вибратися, — кивнув Вітрян, дезактивуючи аварійне кріплення на кріслі пілота. Перед оглядовим екраном корабля поступово розсіювалася густа пара, відкриваючи погляду яскраво-рожеву поверхню води та зарослий високою травою берег над яким височіла темна стіна лісу. Озеро виявилося досить великим, просто більша його частина була прихована гіллям дерев. — Показуй, куди нас занесло.