Планета на карантині

Планета на карантині

«Командир зоряного крейсеру «Стрімкий» Дослідницьких Сил Землі, Микола Пенько. Продовжую дослідження прикордонного сектору Z*-8. Відхилень від попередніх даних не помічено»

Щойно запис зберігся у журналі, як увагу чоловіка відволікло червоне блимання термінового повідомлення. Відкривши його, командир побачив схвильоване обличчя хлопчини, відповідального за правий передній сканер.

– Слухаю, – відзначивши, що має справу з новобранцем, Микола додав у голос суворості: – Сподіваюся, ви в курсі, що термінові повідомлення призначені лише для крайніх випадків.

– Я зафіксував незареєстровану планету в системі, – випалив зблідлий юнак. Командир аж подався вперед:

– Як?

– Майже випадково. Вона найдальша від зірки, у темній зоні. Передаю координати.

– Дякую. Ти молодець, твоя знахідка дуже важлива, – змахнувши зображення радісного юнака, Микола переключився на навігаторів: – Курс по вказаним координатам. Дізнаємося, що це за крихітка і як вона примудрилася так довго ховатися.

 

– Радіус планети приблизно 0,26 земного, на 90 % складається з пресованого вуглецю, – озвучив перші дані старший дослідник. Микола задумливо хмикнув:

– То це по суті алмаз завбільшки з Місяць? Коштовна планета. На атмосферу, як я розумію, сподіватися не варто?

– Малоймовірно, та напевне можна буде сказати лише при детальному розгляді, – відповів вчений. – Станемо на орбіту?

– Аякже, – Микола задоволено потер руки. – Заради цього я й вступив у ДСЗ. Азарт відкриття, безмежний непізнаний космос з його таємницями й небезпеками. Зближаємося з планетою.

Велика темна брила на голографічному екрані швидко наближалася і збільшувалася в розмірах, аж раптом командира пройняло таким лютим холодом, немов він опинився в космосі без захисної шкарлупки корабля чи бодай скафандру. От тільки в цьому всесвіті не було зірок, планет чи бодай крихти сяючого космічного пилу, лише безмежна, безкрая і безжальна чорнота. А потім в ній з’явилися палаючі літери, але Микола бачив їх не очима. Здавалося, кожну риску цього послання вишкрябали прямісінько на його мозку.

«ПОСАДКА ЗАБОРОНЕНА!»

«ПЛАНЕТА НА КАРАНТИНІ!»

«ПОВЕРТАЙТЕСЯ ЧЕРЕЗ 57 РОКІВ, 8 МІСЯЦІВ, 13 ДНІВ, 4 ГОДИНИ І 38 ХВИЛИН»

Важко дихаючи, чоловік прийшов до тями, не одразу збагнувши хто він і де опинився. Все гаразд, Микола в своєму командирському кріслі, у відключці був не більше хвилини, якщо вірити годиннику на панелі. Пенько саме збирався продовжити роботу, як екран буквально почервонів від термінових повідомлень. Він навмання відкрив кілька, проглянув: всі жалілися на те саме видіння. Схопившись за голову, яка розколювалася після пережитого, чоловік саме збирався наказати спинитися, як йому завадило послання зв’язківця.

– У систему зайшов корабель вайтмошів, – схвильований чолов’яга першим викликав командира, але в нинішній ситуації мав на це повне право. – Вимагають зв’язку.

– Підключи, – звелів Микола, випростуючись і намагаючись нічим не видати своєї розгубленості. Перед іншою формою життя варто виглядати гідно, аби не зганьбити форму ДСЗ.

На екрані з’явилася товстопике чотириоке страховисько, вкрите густим білим хутром. Довжелезні бивні блищали від сріблястої слини, а кожне з чотирьох вирячених червоних очей безупинно оберталося, наче стрілка старовинного годинника.

– В звсм здрл? Вм скзл збртс, ндмк! – прохрипів вайтмош. Навіть з урахуванням культурної та видової різниці Микола не сумнівався, що інопланетянин сердиться.

– Ввімкніть переклад! – гримнув він на зв’язківця. – Швидко!

– Ми ввімкнули, – пригнічено відповів підлеглий. – Це він нашою говорити намагається.

«Ох, Господи! Й чому кожен в цій галактиці вважає себе поліглотом?», – скрушно подумав Пенько, вголос сказавши:

– Шановний, говоріть будь ласка рідною мовою.

– Кажу, забирайтеся звідси, дурні кляті! – вигукнув вайтмош, виплюнувши шмат слини прямо в екран. – Це заборонена планета!

– Чому? – запитав Микола, відзначивши, що манери цієї раси залишають бажати кращого.

– Ви що попередження не бачили? – здивувався чотириокий, протираючи екран трипалою сплюснутою, наче плавець, кінцівкою.

– Бачили, – ствердно відповів землянин. – Але хочемо знати чому.

– Тому! – далі прослідували неперекладне хрипіння, бурмотіння і рохкання. – Не можна й все. Забирайтеся звідси, доки не підірвали вас до… і його матінки! Це наш сектор, йолоп. А ви незаконно вдерлися до нього.

Пенько швидко зважив всі варіанти і вчинив мудро.

– Вибачте, сталася прикра помилка, – прошепотів Микола. – Буду дуже вдячний, якщо ви зоставите це прикре непорозуміння між нами.

– Домовилися, – легко погодився вайтмош. Їхня раса взагалі не відрізнялася злопам’ятністю, що компенсувало її запальність. – Тільки не вештайтеся тут більше. Це погане місце.

 

Через 57 років.

На борту «Сяючого», першого космічного корабля спільної конструкції землян і вайтмошів, сивочолий пенсіонер у давно списаній формі стискав тремтячими старечими руками свою тростину. Потрапити сюди було нелегко, дожити до цього дня – ще важче. Відновлювальні пігулки допомогли перенести політ, але він чудово розумів, що наслідки не змусять довго чекати. Можливо, Микола більше не побачить Землю та онуків, але це був виправданий ризик. Він мусить дізнатися правду.




Поскаржитись