Моя улюблена планета

Дуже холодно. 18-го листопада було дуже холодно. Дощ невловимо падав на вже і так похмуре місто. Була майже сьома година вечора і люди з роботи поспішаючи повертались до своїх домівок, а найнещасніші з них йшли куди-небудь, але не додому. Сірі зонтики, чорні автівки, неонові вивіски, запах тютюну і випарів із заводу, який розташовувся поруч, – усе це було звичайним для цього міста, звичайним для його жителів. Здавалось, що вони вбирали у себе його енергетику, наче губка вбирає воду. Це місто майже не бачило сонця. Одного разу побувавши тут, ти назавжди візьмеш з собою частинку цього сірого холоду. А люди, які народжуються і помирають тут, – схожі на смерть або й cамі є її втіленням. 18-го листопада, коли велика стрілка годинника зупинилась на цифрі 7, молодий хлопець зайшов у паб «Молитовник».

• Здоров, Джеку. Я буду віскі без льоду.
• Поганий день на роботі?
• З наступного тижня керівництво перевірятиме продуктивність моєї команди, щоб підвищити проєкт.
• Тобто ви отримаєте більше фінансування?
• Якщо все пройде гладко, то так, – сухо відповів молодий чоловік і зробив великий ковток свого напою,  майже повністю випивши його.
• Чому ж я не бачу твоєї посмішки, приятелю?
• З великими грошима приходить велика відповідальність.
• І скільки у вас хочуть інвестувати? – поцікавився бармен.
• Приблизно мільйон.
• Тю, якби мені б дали такі кошти, я б зробив усе можливе.

Молодий чоловік нічого не відповів. Але, натомість, допивши віскі й поклавши на стіл 20 баксів, збирався йти геть ...аж тут до пабу увійшла красива незнайомка. А хто, зрештою, визначає стандарти краси? Чому я вважаю її красивою? У неї було довге біляве волосся, яке трішки завивалося на кінчиках. На ній було червоне пальто, під яким виднілася коротка червона сукня, і, звісно, білі панчохи. Неймовірно гармонійні з образом чорні туфельки й білосніжні панчохи. Її образ випромінював чарівність. Здавалось, що 18-го листопада о 7-й вечора вийшло сонце.

–  Е-е, ем, доброго вечора.

Капельки дощу стікали по її волоссю на брудну підлогу пабу. Вони також стікали по її обличчю та шиї, але молодий чоловік туди чомусь не дивився. Він просто дивився на неї, наче вперше в житті побачив щось, що йому цікаве. Без змоги зробити хоча б крок, він присів назад на своє крісло і чекав, поки незнайомка обере напій.

• Можна Джин? – посміхаючись запитала дівчина, при цьому зручно вмощуючись на стільці.
• Вам з льодом чи без?
• З льодом, будь ласка.

Йому потрібно щось сказати. Ні. Він хоче щось сказати. Він хоче і скаже.

• Вперше бачу вас тут, – він сказав.
• М? – вона звернула на нього увагу.
• Вперше бачу вас у цьому пабі, не сказав би, що це приємне місце.

Дівчина наче заворожена хвилину дивилась на чоловіка, кліпаючи своїми сірими очима, а ж потім заговорила:

• Це не дивно, бо я тут вперше. Я вперше в цьому місті. Мій потяг приїхав на вокзал 20 хвилин тому.
• А де ваші речі?
• Мої речі? – дівчина ніяково перепитала.
• Так, ваша валіза чи бодай якась сумка.
• О, ем, моя сумка. Точно, моя сумка. В ній немає необхідності, адже я не надовго тут, тобто я не збираюсь тут залишатись.
• Це ж одне й те саме, – чоловік посміхнувся.
• Мабуть, ви праві, – вона посміхнулась у відповідь.
• Ось ваш напій, пані, – Джек поставив склянку біля білявки і одразу ж перевів погляд на свого товариша.
• А ви часто тут буваєте? – запитала дівчина.
• Кожного дня.
• І ви кожного дня п’єте? – це прозвучало з ноткою докору у голосі.
• Так, кожного дня.

Після цієї відповіді хлопець наче згадав щось далеко заховане в своєму серці, що він не збирався нікому показувати і планував зберігати в собі до кінця відведених йому днів. Білява красуня потягувала джин недбало перемішуючи соломинкою лід на дні склянки.

– Джеку повтори мені будь ласка, – сказав чоловік.

• Без льоду? – перепитав бармен.
• Цього разу додай.
• Без льоду дуже гірко.
• Перепрошую? – перепитав хлопець.
• Без льоду гірко. Це подібно до того, як ковтати пігулку без води. Дуже гірко.
• Думаю, порівнювати алкоголь з пігулками не дуже доречно.
• Ви думаєте? Люди чомусь п’ють алкоголь разом з пігулками, і нічого.
• Це ж різні речі.
• А ви пробували?
• Пробував що? – все ще з глибокою цікавістю, вперше у житті він вирішив продовжити не інтелектуальну розмову.
• Ну пробували змішувати таблетки та алкоголь?
• Зазвичай це буває летальним.
• Зазвичай, – дівчина гірко посміхнулась і зробила ковток напою.
• Ось твій віскі, – бармен поставив склянку і відійшов у вбиральню.
• Як вас звати? – запитав хлопець.
• Вам правда цікаво, чи ви питаєте з ввічливості? – дівчина розправила плечі і корпусом повернулась в сторону хлопця.
• Мені давно не було так цікаво. Ви знаєте, наше місто, воно не є особливим чи цікавим. Воно просто існує на карті. Просто є місцем для дому 15 тисяч людей.
• 15 тисяч? – перебиваючи сказала білявка.
• Так, 15 тисяч безнадійних і холодних мерців.
• Ви не дуже поважаєте місто в якому живете, але я розумію вас. Моє місто знаходиться на Півдні, біля моря. У нас майже завжди світить сонце, навіть восени ми купаємось в його промінні. Але люди перестають цінувати те, чого у них занадто багато.
• Ви далеко живете.
• Я їхала 18 годин, – з посмішкою відповіла дівчина.
• А надовго тут плануєте залишитись?
• Хмм… – вона перемішувала лід у своїй склянці роздумуючи над тим, чи потрібно говорити точну кількість годин, які вона хоче тут провести, чи краще промовчати, як завжди робила вдома, на Півдні.