Глава 6. Перший крок

Максик мирно сопів, лежачи на ліжку, обкладений з усіх боків скрученими ковдрами – щоб не перевернувся випадково і не впав, якщо раптом прокинеться. Оля сіла біля нього. Сльози мимоволі котилися по її щоках. Її кровиночка, чарівний і довгожданий плід їхньої з Михасем любові, останній його подих, застиглий у цьому маленькому житті… Ні, вона не відмовиться від нього, хай би на яке дно їй довелося спуститися.

Ольга стала біля дзеркала і роздивлялася своє обличчя. Як же сильно вона змарніла за цей рік… Проте, на думку незнайомця, вона все ще була вродлива. Можливо, це правда. Але ж як їй звабити когось із феніксян? Вона зовсім не вміє цього робити! Ніколи їй не доводилось вдаватися до жіночих хитрощів. Вона була коханою жінкою єдиного чоловіка. Він першим помітив її і сам виявив ініціативу. Їй ніколи не доводилось боротися за увагу бодай якогось чоловіка. А тепер вона мусить це зробити. Заради своєї дитини. Жінка розпустила своє густе чорне волосся, зібране до того в пучок, розчесала його. Так було краще. Відображення в дзеркалі почало їй подобатись.

Потрібно було встигнути все зробити до повернення чоловіків. Ольга відшукала Адріану. Та поралась на кухні і саме була одна.

– Адю… – несміливо почала Оля.

– Так, – Адріана мило всміхнулася.

– Я б хотіла поділитися з тобою дечим і попросити про послугу, якщо можна.

– Авжеж. Розказуй, не соромся. Знай, що цілком можеш мені довіряти.

Ольга відчула, як щось надірвалося всередині, не даючи голосу звучати: ці люди так допомогли їй, прихистили її, а вона зараз, як гадюка, має їх ужалити своєю зрадою.

– Адю, мені незручно про це говорити, але… Мені дуже сподобався один із феніксян… Я б хотіла якось поближче познайомитися… – червоніла Ольга.

– Ой, це так мило! – заусміхалася Адріана. – І хто він?

– Здається, його звати Паріс.

– О-о-о. Так, він дуже гарний. І такий сміливий.

– Так… – зітхнула Ольга. Їй і справді подобався Паріс. Особливо після вчорашнього збиття її з ніг. Вона недовго обирала об’єкт своєї уваги. Але сама ніколи б не наважилась першою підійти до нього. Тим паче, що рани після втрати чоловіка були ще зовсім свіжі.

– Але між нами великий бар’єр у вигляді мови, – Ольга намагалася звучати щиро.

– Олю, ти можеш не переживати за це. У мого тата є пристрій для дуже швидкого вивчення мов.

– Саме про це я й хотіла попросити… – почервоніла Ольга.

– Ти хочеш, щоб Паріс заговорив українською?

– Ой, ні… Це буде дуже незручно, – заперечила жінка. – Він одразу здогадається. А я б хотіла обережно. Не злякати його своєю надмірною рішучістю. Може… я б вивчила мову феніксян? Це ж можливо з Андрієвим пристроєм?

– Так, у принципі тепер це можливо. Просто ще ніхто з наших не вчив так мову феніксян. Якось не було потреби. Ми весь час користувались браслетами для перекладу… – задумалась Адріана. – Гадаю, ми можемо спробувати.

– Я була б дуже вдячна тобі. Розумієш, після Михася я вже не сподівалася, що моє серце коли-небудь відтане. А тепер… Це ніби зцілює мене. Ця симпатія. Я б дуже хотіла спробувати.

– Авжеж. Давай після обіду займемося цим.

– Добре. Дякую тобі, Адю. За все, за все дякую, – Ольга обійняла Адріану і заплакала.

– Ой, ну, не треба, не плач, – дівчина витерла сльози з її щік рукою.

Після обіду Ольга пройшла процедуру. Вона почувалася не дуже добре, тому пішла в кімнату до сина і там безсило заснула.

Чоловіки повернулися пізно ввечері. Адріана кинулась обіймати Іолая.

– Любий мій! Як же я за тобою страшенно скучила!

– Я теж, – усміхався він і цілував дружину в губи. – Так втомився. Сьогодні був важкий день.

– Так? Є якісь успіхи?

– Так, гадаю, сьогодні був вдалий день.

Після вечері молоде подружжя прогулювалося надворі. На небі світився місяць, відображаючись у морській гладіні іскристою доріжкою. Було досить світло. У місячному сяйві силуети дерев і кущів нагадували деяких монстроподібних тварин з Фенікса, на що Іолай звернув увагу.

– Знаєш, а я сьогодні скористалася пристроєм для швидкого вивчення мов, – поділилася Адріана з чоловіком.

– Гм, – здивувався він. – І навіщо?

– Не для себе. Для Олі.

– Для Олі? – він підвів брови.

– Так. Уяви, у неї симпатія до вашого Паріса. І вона захотіла вивчити вашу мову, щоб могти з ним спілкуватися.

– Ого… Неочікувано.

– А чому неочікувано? – Адріана говорила емоційно. – Що, лише нам з тобою можна було закохатися? Гадаю, інші земляни і феніксяни цілком можуть мати почуття одне до одного. І ось на шляху постає мовний бар’єр. Але, на щастя, ми можемо його долати.

– Так… – сказав Іолай. – Це дуже добре. Сподіваюсь, що це допоможе Ользі стати трохи щасливішою.

– Я теж сподіваюсь, – сказала Адріана, обійнявши чоловіка. – Тільки ти не кажи Парісу цього, не видавай нашої таємниці.

– Звичайно, не буду.

– А знаєш, я подумала, що дивно, що Оля вже знає вашу мову, а я ще досі ні…

Іолай поглянув на неї з цікавістю:

– Хотів би почути свою рідну мову з твоїх вуст. Гадаю, це б звучало дуже красиво.

– Ну, все, тоді неодмінно буду вчити твою мову! – Адріана жартівливо підняла носа догори і примружила очі. – Не знаю, з пристроєм чи без. Але неодмінно. Так захотілося знати мову, яка є рідною для мого милого, – вона поцілувала його в губи.

Вони стояли мовчки. Через якийсь час тишу порушила Адріана:

– Милий мій… Я так боюся. У ці дні так тяжко на душі. Усе мені здається, що це останні наші дні разом. Якесь гнітюче відчуття, постійно тривожно…

Іолай погладив її плечі:

– Усім зараз тривожно. Не бійся. Я зроблю все можливе, щоб ми прожили разом довге і щасливе життя.

– Знаю, ти найвідданіша і найкраща людина, яку я коли-небудь зустрічала. Однак… Ця туга… Вона важким тягарем обвиває мене. Так хочеться притиснутись до тебе і ніколи нікуди не відпускати, – вона обійняла його гарячу спину, залізши руками під куртку.