Глава 5. Угода

Зранку до будинку завітав Антиной. Він щодня приносив еліксир, який мали пити всі натщесерце. Це була спеціальна виготовлена хранителями суміш, рецепт якої сягав часів Атлантиди. Цей еліксир додавав витривалості і сил, прояснював розум, втихомирював надто бурхливі емоції.

– Я після цього еліксиру почуваюся суперлюдиною, – Мирослав радів, наче дитина. – А можна і потім його пити, коли все скінчиться?

– Гм, – усміхнувся Антиной. – Не можна. Його не можна пити постійно. Адже виникає звикання.  Це як з будь-якими ліками, які можна пити курсами.

– Ну ось… Не судилося мені бути надлюдиною, – зітхнув Мирось. – А я вже розмріявся.

– Але це значно поправить твоє здоров’я, Мирославе. Ти все одно почуватимешся краще, зросте твоя фізична сила, – заспокоїв його Антиной.

Хранитель давав еліксир усім: незалежно від того, чи мала людина брати участь у майбутніх бойових діях чи ні. Усі були в потенційній небезпеці, а отже, переживали стрес. З особливою увагою Антиной поставився до Ольги, якій довелося пережити багато лиха. Він, крім еліксиру, приносив їй спеціальний відвар із плодів, що ростуть на Феніксі. Жінка почала швидко відновлюватись завдяки цьому. Навіть безсонні ночі з малюком, який часто вередував, минали непомітно для її самопочуття.

– Сьогодні попрошу всіх чоловіків вирушити зі мною до нашого спільного штабу. Сьогодні у нас збори і спільні тренування, – звернувся Антиной після того, як почастував усіх еліксиром.

– Звичайно, – мовив Андрій.

– Я за пів години пришлю за вами три машини, маєте поміститися.

– Гаразд, – кивнув Мирослав.

– Тоді ви збирайтеся, беріть свої пристрої, зброю, обладунки. А я піду, бо справ ще дуже і дуже багато.

За пів години усі чоловіки вирушили з дому. Жінки залишися господарювати.

Цієї ночі Оля майже не спала. Випивши еліксиру, вона пішла надвір подихати свіжим повітрям. Ранок був сонячний. Погоже небо виливалося синявою у море, яке, здавалося, ще спало – такою гладенькою і безжурною була водна поверхня. Подекуди на березі лежав ще не розталий сніг. Природа була дуже тиха і задумлива. Жінка ішла вздовж берега і мимоволі усміхалась. Якийсь новий вогонь спалахнув у її серці. Вона ще не розуміла, що це і чому. Після усього пройденого вона несподівано почувалася щасливою. Не мала би відчувати радості, втративши свого коханого чоловіка. Коли він загинув, вона заборонила собі відчувати бодай щось, щоб не зійти з глузду. Проте раптовий промінь посеред хмар її серця зблиснув вкрадливою надією: раптом попереду не лише безрадісне виживання, а на неї чекає щось хороше? Ні, ця надія не мала жодної словесної форми. Це був проблиск, який розуміє лише інтуїція і часто не може передати у доступному для розуму вигляді.

Ольга присіла на повалений стовбур і несподівано згадала обличчя Паріса, коли той нахилився над нею, збивши її з ніг. Його виразні очі, пасма волосся що спадали йому на лице, мужній і водночас щирий погляд… Солодкий струм пробігся її тілом. Вона здригнулась. А тоді наче опам’яталась і розсердилась на себе. Ні! Це все неправильно…

У цей момент хтось іззаду вхопив її за плечі, закривши рота рукою. Ольга намагалась скрикнути, але не змогла. Нападник відпустив її, опинившись напроти її обличчя. Він був у незвичайній масці: вона закривала його лице, водночас виконувала роль якогось пристрою. На чоловікові був екзоскелет у вигляді обладунків.

– Хто ви? Що вам потрібно? – вигукнула жінка.

– Гарне питання, Ольго, – мовив чоловік низьким хриплим голосом. Він натиснув на наручному браслеті кнопку, засвітився голографічний екран. На екрані було фото Максика. Ольга розгублено дивилась на незнайомця.

– Це ваш синок. Хороший, здоровий хлопчик. Однак усе може змінитися. З Максиком може щось раптово трапитись… І він уже не буде здоровим, або й узагалі не буде Максика…

Ольга нажахано дивилась на невідомого і хитала головою:

– Звідки ви знаєте про мого сина? І звідки знаєте мене?

– Це все неправильні питання, Ольго, – чоловік повільно похитав головою. – Правильно було б спитати, що ви маєте робити, щоб цього не сталося. Щоб з Максиком цього не сталося. Як ви вже розумієте, якщо ми знайшли вас тут, то нам нічого не варто забрати вашого синочка без зайвого шуму. І ваші друзі вам не допоможуть.

Ольга відчула, як у неї пересохло у горлі. Вона не могла нічого відповісти, лише розгублено дивилася.

– Бачу, що зрозуміли мене. Отже, скажу прямо, що від вас вимагається. Нам потрібні очі і вуха у цьому будинку. І я не маю на увазі камери. Бо камери у нас і так є – непомітні, невловимі, – незнайомець простягнув руку, одягнену у рукавицю, і в повітрі задзижчала муха, вона покружляла і сіла чоловікові на руку.

– Це… камера? – розгублено спитала Ольга.

Чоловік розсміявся.

– Яка здогадлива! Нам не потрібна допомога, щоб встановити таку камеру в домі, – він на якийсь час замовк. Його очі, сірі, виразні, сповнені чогось невловимого, вивчали її вираз обличчя.

– Нам потрібна людина, яка втреться їм у довіру, яка дізнається такі деталі, про які не можна дізнатись через камеру. Ми повинні знати все – від того, як проходять тренування, де відбуваються зібрання, що обговорюється на зібраннях, до того, що вам дають їсти хранителі і яке воно на смак. Ми хочемо знати все, Олю.

– А хто… ви? – несміливо спитала жінка, все ще сподіваючись, що це якась третя сила, і люди від влади досі не вивідали їхнього сховку.

– О-ох… – протягнув незнайомець. – Як наївно було б думати, що хтось може сховатися від того блага, яке будується для всієї планети. Олю, все давно визначено. На тисячоліття вперед. На жаль, доводиться вдаватися до сили, адже не всі хочуть зрозуміти і прийняти новий устрій на нашій планеті. І ось ці з Фенікса прилетіли, думають, що в їхніх силах щось змінити, – він засміявся якось зловісно.

Оля відчула задуху у грудях, ніби хтось узяв її в лещата. Авжеж, це людина від влади. І вони справді настільки могутні, що знайшли їх тут.