Глава 4. У затишку вечора

Мирось із Тонею сиділи біля води. Вже стемніло, тренування закінчились, і всі розійшлися хто куди. Повітря було прохолодне, вогке. Відчувалося, що вночі будуть приморозки. Вони вмостилися на поваленому стовбурі. Було темно, лише неймовірні зоряні мережива світилися вгорі.

– Скажи, а ти справді ось так би міг холодно вбити людину, хай навіть і ворога? – порушила тишу Тоня.

– Ти такої про мене думки? – його голос прозвучав у темряві якось особливо надривно.

– Та ні… – тихо відповіла Тоня. – Але ти сьогодні так різко відповідав Іолаю, коли той ділився своїми переживаннями… Що мені на мить здалося, що я тебе не знаю.

Мирось похитав головою:

– Тонечко… Авжеж, ні. Авжеж, я не якийсь бездушний робот, який міг би просто розправлятися з ворогами. Але хтось має проявляти рішучість. Коли один виявляє слабкість, інший має компенсувати це більшою твердістю. Щоб підтримувати бойовий дух. Бо якщо всі порозкисають через надмірну рефлексію, тоді нам краще взагалі не починати нічого. Просто сісти на наші кораблі і вирушити назад на Фенікс, залишивши все як є. Але ж ми цього не хочемо, правда?

– Так…

– І я в першу чергу – чоловік, і це моя роль. Мені теж гірко від таких думок. Та, напевно, мені все ж легше, ніж Іолаю, бо я виріс на Землі, в історії якої було так багато жорстокості. А для тепличних феніксян навіть думки про насильство є неприйнятними. Тому мені доводиться брати на себе обов’язок підштовхувати і налаштовувати їх.

– Розумію, – видихнула Тоня. – Ти мене заспокоїв. Бо сьогодні ти був такий жорсткий. Незвично було.

Мирослав пригорнувся своєї щокою до Тониної щоки:

– Не хвилюйся, кохана. Ти мене дуже добре знаєш. І ти знаєш, що я людина прямолінійна, але не жорстока.

Вони якийсь час сиділи мовчки, вдихаючи холодне, вогке повітря.

– Не змерзла? – Мирослав потер плечі Тоні.

– Та нормально, – відповіла вона. – Не хочу вертатися в дім. Мені добре тут з тобою наодинці. А в домі повно людей, якась постійна суєта.

– Ну, то ще посидимо.

– Так. Хочеться побути разом якнайдовше. Хтозна, чим це закінчиться, – поділилась переживаннями дівчина.

– Ні-ні, навіть не кажи цього! – Мирось стиснув її руку. – Навіть не думай про таке. Ми з тобою будемо разом і будемо дуже довго. Я це знаю. Ти мене просто так не позбудешся. Навіть не думай!

Тоня засміялася:

– Вмієш ти однак розрядити атмосферу!

Мирось поцілував її у щоку:

– Аякже!

У будинку і справді було повно народу, і всі метушилися туди-сюди у своїх справах і клопотах. Віра Михайлівна разом з Адріаною готували вечерю. Петро Павлович з Андрієм і Сергієм обговорювали тренування з бластерами, міркували, що можна було б покращити у їхніх налаштуваннях для більш швидкого застосування. Іолай з батьком, братами і друзями спілкувалися у своєму колі, вивчаючи різні пристрої, принесені Адамастом.

Паріс саме випробовував плащ-невидимку, коли Ольга йшла на кухню готувати суміш для малюка. Вона наштовхнулася на Паріса, який саме був невидимий. Від несподіванки вона зашпорталась і впала на підлогу. Паріс зойкнув і скинув плащ. Він кинувся до жінки і, взявши її за плечі, стривожено подивився їй у вічі. Оля розгублено кліпала, дивлячись на молодого красивого шатена з горіховими очима. Він заходився піднімати її з підлоги, вибачаючись своєю мовою. Йому було дуже незручно за цю ситуацію.

– Дякую… – пролепетала Ольга.

Паріс жалісно підняв брови.

– Та все гаразд, – розгублено пробурмотіла Ольга, не розуміючи мови інопланетянина, але розуміючи, що йому дуже шкода. До них підійшов Іолай:

– Усе гаразд? – спитав він.

– Так… – відповіла Ольга.

– Вибач нам, Паріс випробовував дію плаща і не думав, що стане для когось невидимою перешкодою.

– Розумію, – мовила жінка. – Не переймайтеся, я справді в порядку.

Оля кивнула і пішла на кухню. Їй було дуже незвично, що феніксяни так переймаються через цю ситуацію. Подумаєш, упала. Що тут такого? Порівняно з тим, що їй довелося пережити за останній рік, це було просто смішно. Але вона впіймала себе на думці, що вперше відчула себе слабкою і жіночною, вперше відчула, що поруч є хтось сильний, хто є стіною між нею і цим суворим і непривітним світом, що є мужнє чоловіче плече. І хай це не її чоловік, і навіть не земляни, проте  з ними вона почувається в безпеці. І від цієї думки їй раптом стало дуже солодко і радісно. Вона натхненно заходилася готувати суміш, мимоволі мугикаючи якусь пісеньку.