Глава 3. Між ударами серця

Паріс вивчав лазерний меч. Він ніколи не бачив цієї зброї. Йому подобалась та сила, яка виходила від нього. Він розмахував ним і зрізав гілки на деревах. Хранитель Адамаст наблизився до нього і сказав глибоким низьким голосом батька, який навчає сина нового ремесла:

– Хлопче, пам’ятай: ми не повинні використовувати цю зброю для вбивств і руйнувань. Не можна використовувати цю зброю ради вдоволення свого его, ради марнославної демонстрації своєї могутності. Твоя зброя має бути для оборони і кожний рух повинен мати мету. Ми не такі, як наші вороги, для яких людські життя нічого не варті. Наша сила – в мудрості.

– Так, авжеж, – погодився Паріс. Він зупинився і поглянув на Адамаста.

– Парісе, ось тут меч переводиться у безпечний режим, – хранитель показав на кнопку на рукояті меча. – Твої вороги цього не знатимуть. Але якщо ти не хочеш їх убити, а лише налякати – використовуй саме цей режим. Також цей режим використовуй для тренувань.

– Добре, я зрозумів.

– А де твій щит? Ти ще його не оглядав?

– Ні… – розгублено відповів Паріс.

– Давай покажу, як ним користуватися.

Адамаст заходився показувати Парісові принцип роботи світло-вихрового щита. Той уважно дивився і запам’ятовував.

Мирослав з Іолаєм уже освоїли лазерні мечі і щити і приступили до тренувань. Вони обрали розчищену від гілок галявину неподалік від будинку. Сніг уже розтанув і під ногами була глиняста, вкрита невеликою травою земля.

– Іолаю! Ти вже труп! – вигукнув Мирось, ударивши мечем справа.

Іолай розчаровано зітхнув.

– Тобі слід навчитися краще вивертатися, – додав Мирось.

Іолай опустив погляд на ноги, ніби справді вперше задумався, як їх ставити. Потім підвів очі — спокійні, відкриті, без тіні образи.

– Я встиг заблокувати, – м’яко зауважив він.

– Ти майже встиг заблокувати, – заперечив Мирослав. – Ключове слово – майже. Майже не рахується. У реальному бою це називається “ти труп”.

Іолай розгублено усміхнувся, ніби ця думка його не лякала, а лише дивувала.

– У реальному бою… — повторив він тихо. — Мені все ще складно уявити, що хтось справді може вдарити… щоб убити.

Мирось нетерпляче закотив очі:

– Ось саме тому ми тут, Іолаю. Зосередься.

Він підняв меч і впевнено зробив крок уперед:

– Давай ще раз. І цього разу не уявляй, а дій.

Світло Мирославового меча різко спалахнуло. Іолай відповів із затримкою. Це була коротка пауза, ніби він вагався. Мирось це помітив:

– Ти занадто добрий!

Він ударив справа, швидко, чітко. Іолай відбив – правильно, майже ідеально. Але якось обережно, ніби боявся.

– Сильніше! — різко кинув Мирось і одразу змінив напрямок. Другий удар — знизу. Третій — обманний, з поворотом корпусу.

Іолай рухався плавно, навіть красиво. Його високий силует ковзав галявиною, ніби він танцював танець, а не боровся. Це дратувало Мирося. Він різко скоротив дистанцію. Їхні мечі перехрестилися, світло згустилося між ними. Вони дивились один одному у вічі. Світло мечів відбивалось у зіницях.

– Ти знову жалієш ударити мене, — тихо, але твердо сказав Мирослав.

– Я не жалію, — так само тихо відповів Іолай. — Я просто не бачу в тобі ворога.

– А треба!

Мирось різко відштовхнув Іолая і зробив крок назад, розриваючи контакт:

– Бо дуже скоро настане день, коли на моєму місці буде хтось інший, і він хотітиме твоєї смерті!

На мить між ними зависла тиша, у якій було чутно їхнє голосне дихання. Десь позаду Адамаст продовжував пояснювати Парісові принцип роботи щита, але їхні голоси звучали приглушено, ніби з іншого світу.

Іолай на мить опустив меча. Слова Мирослава зачепили його глибше, ніж удар.

– У нас… — почав він повільно, добираючи слова, — на Феніксі… не було потреби вчитися ненавидіти.

– Я не прошу тебе ненавидіти, — різко перебив Мирось.

Потім додав уже тихіше:

– Я прошу тебе вижити.

Іолай похитав головою. Це була якась внутрішня боротьба зі своїми переконаннями, з тим, що становило його світогляд до цього моменту. Він видихнув.

– Добре, — голос Іолая зазвучав більш рішуче.

Цього разу він напав першим. Його рухи не були такими швидкими, як у Мирослава. Але стали вже більш упевненими і напруженими.

Мирось ледь помітно усміхнувся:

– О-о! Це вже краще! – Він прийняв удар, відбив — і одразу пішов у контратаку. Швидко, різко, змінюючи кути, не даючи часу на роздуми.

Іолай відступив. Один крок. Другий. А потім — зупинився. Свідомо. Його меч зустрів атаку не м’яко, як раніше, а жорсткіше. Світло спалахнуло яскравіше, ніж до цього.

– О, — тихо видихнув Мирось. — Це вже щось.

Мирослав прискорився. Удар. Поворот. Обманний рух. Іолай пропустив перший — навмисно, щоб змінити позицію. Це було незграбно, але правильно.

– Ти все ще багато думаєш, — кинув Мирослав, не зупиняючись. — А треба діяти.

– Я вчуся, — відповів Іолай. І раптом опинився ближче, ніж Мирось очікував. Меч Іолая ковзнув уздовж його щита і майже торкнувся плеча. Мирослав різко відхилився.

– Майже, — видихнув він.

– Майже не рахується, — спокійно мовив Іолай.

Мирось коротко засміявся:

– О-о, ти вже говориш як я!

Вони знову зійшлися — цього разу швидше. Рухи стали щільнішими, коротшими. Менше обдумування, більше дій.

Іолай більше не відступав просто так. Але й не тиснув. Він ніби шукав. Мирослав це відчував.

– Добре, Іолаю. Але ти не злишся, — сказав він, блокуючи черговий удар. — Ти все ще не злишся.

Іолай зупинився:

– Мені це чуже.

– А має стати близьким, враховуючи нашу ситуацію.

Мирось різко пішов у прорив — швидко, агресивно, без попередження. Цього разу Іолай не встиг. Світлове лезо Мирослава завмерло біля його грудей. Повисла тиша.

Іолай повільно видихнув.

– Я, здається, зрозумів… — тихо сказав він.