Глава 2. Вітер, сніг і сонце

Потужний вітер почав дути ще тиждень тому. Тиждень усі сиділи вдома, боячись висунутись надвір. Лише за нагальної потреби виходили. Вітер здував усе, кидався гілками дерев, викорчовував уцілілі в потопі стовбури, зривав дахи з уцілілих будинків. Хранителі встановили захисні енергетичні куполи над будинками, де розмістилися учасники місії.

– Схоже, планета шукає рівновагу, – сказав Антиной, зайшовши провідати Іолая з Адріаною та їхніми рідними і друзями.

– Це добре чи погано? – спитав Іолай.

– Я гадаю, добре. Скоро все наладиться, – задумливо мовив хранитель.

– А чого це ви такого поважного пана у дверях тримаєте? – дорікнула бабуся Віра. – Проходьте в дім.

– Дякую, та я ненадовго, – кланявся Антиной.

– Ні, заперечення не приймаються. У нас так не прийнято: гості мають бути обігріті і нагодовані. Хай і символічно, – наполягала бабуся.

– Гаразд, дякую за гостинність, – відповів Антиной.

– Ох, добре, що тут у домі високі стелі. Не можу я ніяк звикнути до вашого зросту, – Віра Михайлівна вчергове зміряла поглядом Антиноя, який був два з половиною метри заввишки.

– Бабусю, це ти ще їхніх жерців не бачила! – поділилась Адріана. – Деякі з них мають зріст до чотирьох метрів.

– Паточку! – Віра Михайлівна приклала руку до рота і похитала головою. – Мені навіть це уявити складно.

Антиноя провели у вітальню і посадили за стіл. Почувши про візит хранителя, усі присутні в домі прийшли до вітальні.

– Як просувається вербування народу? – поцікавився Андрій. – Який прогноз?

Антиной задумливо гладив бороду.

– Неоднозначно все, – відповів він. – На жаль, багато людей, яким ми пропонували приєднатися, не повірили нам. Вони вірять земній владі, бояться підстави, бояться інопланетян. Але й багато хто відгукнувся. І вже почали навчання. Однак нещодавно зіштовхнулися з тим, що серед людей почали з’являтися агенти.

– Від влади? – уточнив Андрій.

– Саме так, – кивнув Антиной.

– Отже, вони знають, – сказав Мирось.

– Виходить, що знають, – сказав Антиной. – Було б наївно вважати, що вони не дізнаються про нашу присутність і наші наміри. Але хотілося б, щоб це сталося пізніше. Ми все ж надіялися на кращий сценарій. Тепер у них буде більше часу, щоб підготуватися до протистояння нам.

– А наших агентів вони ще не виявили? – спитав Мирось.

– Та начебто ні, – відповів Антиной. – Ми відправили найкращих. Вони мають найкращі приховані технології. Однак не варто недооцінювати ворога. Усе, що ви мали на Землі на момент вашого відльоту, років на тисячу відставало від реального рівня розвитку, який уже був у вашої тіньової влади.

– Та-ак… складно уявити, – похитав головою Мирослав.

– Ми ще будемо радитися і коригувати наш план дій, – мовив Антиной. – А поки що ваше завдання – тренуватися. Якомога більше і частіше. Сьогодні відправлю до вас Адамаста і передам удосконалені пристрої і зброю: наші агенти розвідали дещо, і ми внесли корективи у них. Попрошу всіх чоловіків максимально відповідально поставитись.

– Звичайно, – сказав Андрій. – Ми будемо старатися.

– Підготуємось максимально, – підтвердив батько Іолая Тесей.

– Це добре, що у вас достатньо заповзяття, – усміхнувся Антиной. – Думаю, у нас тижні два в запасі. Від сили – три. Якщо втратимо час, вони підготуються краще, тоді нам не впоратись.

Мирослав з Іолаєм тривожно перезирнулись. Вони встигли подружитись і тренувалися в парі.

– Авжеж, шефе, – сказав Мирось. – Два земних тижні – це не феніксові тижні. Ми будемо тренуватись у прискореному темпі.

– Так… – зітхнув Антиной. – Земні тижні стали ще коротшими після катастрофи. Земля стала обертатися інакше.

– А я думала, що то мені здається через старість, – мовила Віра Михайлівна.

– На жаль, не здається, – сказав Антиной.

Усі на мить замовкли. Було чути завивання вітру надворі.

– Ух, який вітрюган! – порушив тишу Мирось.

– Все, мені час, – Антиной підвівся з-за столу. – Дуже багато справ, друзі. Мушу відкланятись.

Антиной вклонився усім і вийшов з будинку. Надворі він дістав із напоясної сумки трубку, якою відчинив енергетичний купол надворі.

– Він такий магічний. У нього весь час якісь спецефекти, – прокоментував його відхід Мирось. Усі засміялись.

Наступного дня вітер вщух, укривши небо важкими чорними хмарами. Тоді Іолай уперше побачив сніг: це був густий лапатий сніг, що рясно вкривав землю, розстилаючись повсюди білою пуховою ковдрою. Захисний енергетичний купол був вимкнений. Феніксяни повибігали надвір і з подивом ловили долонями пухові сніжинки. Вони з цікавістю роздивлялися їх, підносячи близько до очей.

– Це так мило, – говорила Тоня, стоячи на терасі і спостерігаючи, як високі статні чоловіки, неначе діти, захоплено розмахували своїми великими руками, хапаючи сніжинки, а потім дуже щиро дивувалися їхньому зникненню від тепла долонь.

Мирось поклав руку на плече дівчині і притиснув до себе:

– Еге ж. На нас схожі, коли ми вперше знайомились із природніми дивами Фенікса.

– Це точно! – погодилась Тоня. Вони розсміялися.

З будинку вибігла Адріана з пуховиком у руках. Вона побрела по снігу, якого вже було по коліна, до Іолая, що разом з іншими феніксянами, насолоджувався красою несподіваної зими.

– Коханий, надінь куртку, застудишся! – вона простягнула Іолаєві пуховика. – Щоб ти знав, сніг – це не лише красиво, це ще й холодно і небезпечно, і без теплого одягу можна захворіти.

– Дякую, мила, – Іолай надягнув куртку і ніжно поцілував дружину в губи. – Я не підозрював, що сніг – це так гарно.

Феніксяни були дуже щирі і відкриті для краси. Пізнання нового приносило їм неймовірну радість. Цим вони дивували більш приземлених і прагматичних землян.

Оля спостерігала за снігом і феніксянами з вікна будинку. До неї підійшла Віра Михайлівна. Вона помітила сльози на щоках жінки і поклала руку їй на плече.