Глава 1. Після кінця світу

Ранок видався похмурим – як і багато ранків до того. Море сердитими хвилями билося об берег, нагадуючи своїм гнівом, що в його владі було поглинути лівобережжя Київщини, і що воно не проти поживитися й правим берегом київської землі. Адріана, накинувши старий пуховик, ішла по розмитій від нічного дощу доріжці до гаража. Бабуся Віра попрохала її принести каструльки, бо бачила їх там, коли вони з дідусем Петром, заселяючись у цей спустілий будинок на березі, оглядали все. Тоді їм не було потрібно стільки посуду. Але тепер, коли приїхало стільки гостей, наявного в домі посуду було замало. Повітря пахло прив’ялою травою і торішнім листям. Після Феніксу усе це так щемливо лоскотало душу Адріані, що сльози мимоволі наверталися на очі і рясно котилися по щоках. Вона й не пручалася своїм емоціям. Ці хвилювання слізним дощем змивали зашкарублий наліт на її серці, який довгий час вкривав собою рани від розлуки з рідною землею.

Двері заскрипіли, протяжно позіхаючи від довгого сну. У гаражі повітря було затхлим і вологим. Багато різноманітних речей лежали складені одна на одній. Адріані довелося добряче поритися, перш ніж вона знайшла посуд. Мимоволі дівчина кинула погляд у куток, де стояли два велосипеди. Вона усміхнулась: у пам’яті зринули її численні велопрогулянки, які її так радували в далекому минулому житті. Її охопило нестримне бажання покататися, а заодно оглянути все довкола.

– Ось каструльки, а ось тарілки, – Адріана поклала на кухонному столі запилений посуд.

– Дякую, Адю.

– Бабусю, я там велики бачила в гаражі…

– Хочеш покататися? – усміхнулась Віра Михайлівна. Вона знала онуччину пристрасть до велопоїздок.

– Угу, – кивнула дівчина.

– Але ж ти бачила, скільки довкола повалених дерев – не розженешся.

– Але в селі не дуже багато. Хоч трохи проїхатись – так давно цього не робила.

Бабуся похитала головою і ще раз усміхнулась:

– Ну, то бери чоловіка, без нього не йди.

Адріана, мало не підстрибуючи, заквапилася з дому.

Іолай з Андрієм рубали дрова позаду будинку: тесть учив зятя цього незвичного для нього земного заняття. Вирішили потроху розчищати довколишню територію від гілок і стовбурів дерев. Адріана на мить зупинилась і милувалась, як Іолай, вбраний у стару куртку, знайдену серед речей колишніх господарів будинку, вправно орудував сокирою. Молодий чоловік випростався, аби витерти рукою піт з чола, і помітив дружину. Він широко заусміхався. Адріана підбігла до нього і обійняла.

– Я скучила, – вона подивилася йому у вічі.

– Я теж, – прошепотів він і ніжно поцілував її у губи.

– Тату, можна я заберу твого працівника? Хочу прогулятися з ним, – Адріана підняла брови будиночком.

Андрій розплився в усмішці:

– Хіба я можу вам заборонити?

– Дякую, татусю, – майже підстрибнула від радості Адріана. – Іолайчику, у мене для тебе сюрприз.

– О-о-о, дуже цікаво, що там за сюрприз, – Іолай відкланявся Андрію і пішов за дружиною, яка міцно вхопила його за руку і повела за собою до гаража.

– Нічого собі! – Іолай з цікавістю оглядав велосипеди.

– Це велосипеди. Сподіваюсь, ти знаєш, як на них їхати? – спитала Адріана.

Іолай кивнув:

– У нас є подібний транспорт.

– От і чудово. Якби ти знав, як я колись любила поїздки на велосипеді!

Іолай обійняв її:

– Приємно дізнаватися про твої земні інтереси. І взагалі хочеться знати більше про нашу земну батьківщину.

– Тому ми зараз з тобою покатаємось і оглянемо місця довкола. Будеш потроху знайомитися із земним життям.

Вони спільними зусиллями підкачали колеса. Іолай трохи потренувався і незабаром уже міг їхати з Адріаною на прогулянку.

Деякий час помучившись у пошуках доріг, виїхали на ґрунтову дорогу поміж будинками: після потопу асфальт був похований під шаром піску і глини. Було безлюдно, тихо. Лише поскрипування незмащених педалей, хрускіт гілок під колесами і свист вітру. Вони їхали на північ. Усюди закинуті подвір’я з порожніми темними вікнами без шибок. Розкидані гілки, поперекидані предмети побуту на подвір’ях, винесені катастрофою речі на дорогах, вцілілі дерева без листя. Взагалі незрозуміло було, яка пора року. Трава була зелена, але листя на деревах майже ніде не було. Усюди тиша і вітер. Біля одного двору, що був розташований впритул до лісу, але якимсь чином не завалений стовбурами дерев, Адріана з Іолаєм загальмували. Вони почули плач дитини.

– Що це? – спитав Іолай.

– Давай зайдемо. Здається, плаче немовля.

Вони обережно зайшли на подвір’я. Воно було занедбаним, як і все довкола. Плач долинав із будинку. Адріана хотіла піти вперед, Проте Іолай зупинив її, узявши за руку.

– Стій тут. Я піду першим. Невідомо, що там.

Він зайшов. На дивані лежало немовля. Воно випиналося від плачу. Крім дитини, нікого не було видно. Іолай підійшов до малечі і обережно взяв її на руки.

– Ш-ш-ш! – він став гойдати малюка. Дитя трохи затихло, але за мить продовжило плакати. Чоловік вийшов з дитиною надвір.

– Боже мій! Маленьке! Де ж його батьки? – бідкалась Адріана. Вона простягнула руки і взяла малюка. Дитина помалу заспокоїлась.

– Ти йому сподобалась, – усміхнувся Іолай.

– Але ж хто і чому залишив тут дитину? І що нам робити? – Адріана підняла брови будиночком.

– Думаю, нам треба зачекати, раптом його батьки повернуться, – припустив Іолай. – Але дитя, мабуть, голодне. Я можу з’їздити до нас додому і щось привезти.

– Так, – погодилась Адріана. – І захопи якісь сухі і теплі речі. Напевно, його треба перевдягти.

– Добре. Я постараюся швиденько повернутися.

Іолай обійняв Адріану за плечі і поцілував її.

– Тобі так личить бути матусею, – він ніжно подивився на неї, від чого Адріана відчула приплив крові до обличчя. Вона усміхнулась і легенько відштовхнула його:

– Поквапся.

– Так-так, – він вийшов з подвір’я і сів на велосипеда. За мить Адріана лишилася сама з немовлям на руках.