Частина Х. Союз, який переміг, бо ніхто більше не міг удавати, що чужий біль дешевший

Карат-9 почав помирати о четвертій сімнадцять ранку.

Не красиво.

Не велично.

Без останнього заходу сонця, нестерпно поетичного грому чи голосу самої планети, який урочисто повідомляє, що настав час прощатися.

Спочатку просто перестала світитися трава.

На три секунди.

Потім знову засвітилася.

За хвилину замовкли нічні хижаки.

Ще через дві в центральній долині одночасно закрилися всі квіти, хоча до світанку лишалося більше години.

А потім Рея відчула, як під її долонею живий корінь здригнувся.

Не від страху.

Від болю.

Вона прокинулася миттєво.

Лада вже сиділа поруч.

Її мітка двох пам’ятей світилася під шкірою тонкою білою лінією.

Провідниця стояла навколішки, притиснувши обидві долоні до землі.

Сайра спала біля стіни.

Марк — напівсидячи над планшетом, який упав йому на груди.

Рея подивилася на живий вузол.

— Скільки?

Лада не перепитала.

— До центрального проникнення?

— Так.

— Якщо темп не зміниться — дві години.

Марк відкрив очі.

— Я чув «дві години»?

— Спи.

— Після слова «проникнення»?

— Марку.

Він уже підвівся.

На його ребрах ще була фіксуюча пов’язка після вчорашнього бою.

— Я спав сорок сім хвилин.

— Це не привід пишатися.

— У нашій команді це майже відпустка.

Провідниця різко підняла голову.

Її запах пішов хвилею.

Сайра прокинулася раніше, ніж Лада встигла перекласти.

Рея теж зрозуміла без перекладу.

Глибше.

Срібна мережа рухалася вниз.

Туди, де лежав головний серцевинний вузол Карат-9.

Не столиця.

Не мозок у людському сенсі.

Щось значно гірше.

Місце, де мільйони локальних сигналів сходилися достатньо близько, щоб планета могла лишатися не просто екосистемою, а кимось.

Лада відкрила карту.

Срібні нитки Глибинного Голоду вже не розповзалися в різні боки.

Вони збиралися.

Тисячі дрібних залишків мережі.

Під горами.

Під океанічними печерами.

Під джунглями.

Під старими зонами Першої Рани.

Усе текло до центру.

Рея дивилася.

— Він стягує себе назад.

Марк кивнув.

— І концентрує.

— Навіщо?

Лада відповіла:

— Бо більше не може перемогти нас по одному.

Провідниця залишила знак.

Тоді візьме планету.

Рея глянула на неї.

— І що станеться, якщо візьме?

Лада мовчала.

Це не сподобалося.

— Ладо.

— Серцевинний приплив з’єднаний майже з усім живим.

— Знаю.

— Якщо Голод отримає центральний вузол, йому більше не доведеться заражати кожного захисника окремо.

Марк закінчив:

— У нього буде мережа доставки.

Рея повільно видихнула.

— Тобто вчора ми побудували найкращий союз в історії цієї планети.

— Так.

— А сьогодні він може стати найкращим способом зараження.

Марк:

— Технічно так.

— Ненавиджу технічну точність до світанку.

Першу раду провели через одинадцять хвилин.

Ніхто не сперечався про час.

Це було майже моторошно.

Шість основних кланів підключилися через зовнішній Союз Коренів.

На живій карті з’явилися їхні представники.

Гірські.

Океанічні.

Відкриті Гілки.

Глибокий клан.

Центральний.

Південні Гілки, які так і не погодилися на внутрішнє злиття, але залишалися в зовнішньому колі.

Рея побачила гірського старійшину.

Того самого, який ще кілька днів тому рахував чужі смерті як логістичний параметр.

Виглядав він погано.

Рея навіть трохи поважала це.

Після вчорашнього Союзу всі виглядали погано.

Коли ти особисто відчув двадцять три смерті, ранкове сяйво не дуже допомагає кольору обличчя.

Старша глибокого клану заговорила першою.

Третій бар’єр уже пробитий.

Лада переклала.

Океанічна представниця:

Наші нижні вузли теж реагують.

Сайра:

Гірські захисні печери закриваються самі. Планета готується до внутрішнього удару.

Рея:

— Чи можемо ми відрізати центральний вузол?

Марк похитав головою.

— Від чого?

— Від решти припливу.

— Можемо.

— Наслідки?

Лада відповіла швидше:

— Планета втратить координацію.

— На скільки?

— Можливо, назавжди.

Рея закрила очі.

— Чудово.

Марк:

— Сарказм?

— Ні, Марку, я справді в захваті від можливості зробити планеті лоботомію.

Він кивнув.

— Сарказм.

Провідниця не слухала.

Її руки лежали на корені.

Запах ставав дедалі тривожнішим.

Рея присіла поруч.

— Що?

Провідниця показала образ.

Не словами.

Глибоке місце.

Величезний живий вузол.

Не один орган.

Тисячі коренів, нервових мембран, водяних камер, грибних ниток.

І серед них —

щось на кшталт порожнини.

Старої.

Дуже старої.

Лада різко підняла голову.

— Вона каже, центральний вузол не просто керує припливом.

— А що?

— Там почався сучасний Карат-9.

Марк нахилився.

— У сенсі?

Лада дивилася на провідницю.

— Там сформувалася перша власна мережа планети після того, як вона почала відокремлюватися від Голоду.

Рея відчула холод.

— Тобто це не просто серце.

— Ні.

— Це місце, де планета вперше стала собою.

Провідниця кивнула.

Тиша.

Рея подивилася на срібні лінії.

— Звичайно.

Марк:

— Що?

— Голод іде не до найзручнішого вузла.

Вона ткнула пальцем у карту.