Частина VІІ. Союз починається там, де закінчується право на власні секрети

Глибокий клан погодився показати свою найбільшу ганьбу о світанку.

Це була перша погана новина.

Друга полягала в тому, що до світанку залишалося менше години.

Третя — в тому, що Карат-9 саме вирішив продемонструвати всім присутнім, як звучить планета, яка дуже давно підозрювала правду й тепер нарешті отримала шанс сказати: «Я ж попереджала».

Коріння під центральним амфітеатром ритмічно стискалося.

Не сильно.

Не небезпечно.

Просто достатньо, щоб чашки на столах тихо підстрибували кожні двадцять секунд.

Марк уже пів години тримав свою чашку в руці.

— Ти боїшся розлити? — запитала Рея.

— Ні.

— Тоді чому не ставиш?

— Бо мені не подобається, коли кава рухається самостійно.

Рея подивилася на темну густу рідину.

— Це не кава.

— Я вирішив називати її кавою.

— Вона зроблена з кореня, грибної тканини й чогось, що Лада заборонила мені питати.

— Саме тому мені потрібна психологічно безпечна назва.

Лада, яка сиділа навпроти, підняла очі від сканера.

— Це ферментована секреція місцевого симбіонта.

Марк повільно відставив чашку.

Рея посміхнулася.

— Ось бачиш. Тепер вона рухається сама, і це вже не найбільша проблема.

Марк подивився на Ладу.

— Ти могла не казати.

— Союз починається там, де закінчується право на секрети.

— Якщо ця фраза тепер застосовується до сніданку, я виходжу із Союзу.

Провідниця, яка стояла біля входу, залишила запаховий знак.

Лада переклала:

— «Слабкий».

Марк глянув на неї.

— Я пережив військовий переворот, три напади планети, дипломатичну змову, бурю з голосами мертвих і Рею в поганому настрої.

— Останнє зайве, — сказала Рея.

— Найнебезпечніше.

Провідниця показала зуби.

Цього разу вона, без сумніву, сміялася.

Навіть Сайра, яка саме зайшла до амфітеатру, зрозуміла контекст і всміхнулася.

Рея подивилася на неї.

Сайра була в гірській церемоніальній перев’язі — темна тканина через одне плече, оголена ключиця, сріблясті смуги вздовж шиї, тонкі кістяні пластини на стегнах.

Рея машинально затримала погляд.

Потім помітила, що провідниця затримала погляд на Реї.

— Навіть не починай, — сказала Рея.

Запаховий знак:

Я нічого не сказала.

— Ти пахнеш сарказмом.

Лада тихо засміялася.

Сайра підійшла.

— Що я пропустила?

— Виявилося, що Марк не готовий до абсолютної прозорості.

— Усе людство не готове, — сказав Марк.

Рея підняла брову.

— Ти сьогодні офіційний представник виду?

— Ні. Я сьогодні офіційний представник бажання не знати, з чого зроблений мій сніданок.

Планета під ними знову пульснула.

Чашка на столі підстрибнула.

Марк її спіймав.

— І бажання мати стаціонарні напої.

До світанку зібралися представники шести кланів.

Глибокий клан прийшов останнім.

Не тому, що запізнився.

Тому що так входять люди — або інші розумні істоти, — які знають, що через кілька хвилин усі навколо їх ненавидітимуть.

Старша глибокого клану йшла попереду.

За нею — троє хранителів пам’яті.

Вони не несли зброї.

Це було символічно.

І, на думку Реї, трохи лицемірно, враховуючи тему зустрічі.

У центрі амфітеатру вже стояла жива чаша.

Та сама, що відкривала пам’ять.

Сьогодні вона була іншою.

Не чорною.

Сірою.

Її внутрішні стінки вкривали тонкі сріблясті прожилки.

Лада побачила їх першою.

— Це нове.

Марк активував сканер.

— Так.

— Голод?

— Схоже.

Провідниця різко глянула на старшу.

Старша відповіла запахом:

Чаша пам’ятає.

Рея тихо сказала:

— Чудово. Тепер навіть меблі мають травму.

Марк, не відводячи погляду від сканера:

— На цій планеті це вже не жарт.

— Саме тому смішно.

Старша глибокого клану стала перед чашею.

Не торкнулася.

Спочатку заговорила.

Лада перекладала.

— «Ми відмовилися показати цю пам’ять раніше».

Ніхто не відповів.

— «Ми називали це правом клану».

Сайра видала короткий гірський знак зневаги.

Старша почула.

Не відреагувала.

— «Ми казали, що мертві належать нашій пам’яті».

Рея схрестила руки.

— А живі?

Лада переклала.

Старша подивилася прямо на Рею.

— «Живі теж».

— Оце вже проблема.

Провідниця залишила запаховий знак.

Продовжуй.

Старша вдихнула.

— «Триста дев’яносто сім сезонів тому глибокий клан воював із кланом Нижнього Каменю».

Сайра різко підняла голову.

Вона знала цю назву.

Рея помітила.

— Хто вони?

Лада запитала.

Сайра відповіла.

Клан Нижнього Каменю більше не існував.

Не розпався.

Не змінив територію.

Не приєднався до іншого.

Зник.

Рея повільно повернулася до старшої.

— Як?

Старша мовчала.

Провідниця залишила різкий знак.

Покажи.

Рука старшої торкнулася чаші.

Світ розірвався.

Не буквально.

Рея вже навчилася відрізняти справжній кінець світу від місцевих архівних технологій.

Різниця полягала переважно в тому, що під час архівної технології Марк не кричав «лягайте».

Поки що.

Навколо них з’явився давній каньйон.

Сухий.

Карат-9 майже ніколи не був сухим.

Навіть каміння тут зазвичай мало якусь вологу, плівку, мох або маленьку істоту, яка розглядала тебе як потенційну вечерю.

А це місце було мертвим.

На одному боці каньйону стояли воїни глибокого клану.

Їхні обладунки були старішими, важчими.