Частина VІ. Те, що спить під корінням, теж колись мало союзників

Темна чаша спалахнула не світлом.

Спогадом.

Рея зрозуміла це раніше, ніж побачила першу картину, бо світ навколо не став яскравішим — він став старішим.

Коріння під ногами потемніло, ніби за одну секунду прожило кілька тисяч років. Вода в каналах зупинилася. Нові захисники Карат-9, що стояли довкола амфітеатру, одночасно опустили голови.

Навіть вітер замовк.

Це було особливо тривожно.

На Карат-9 вітер ніколи не мовчав просто так.

Він або попереджав, або лаявся.

Іноді робив обидва завдання одночасно, що робило його цілком придатним для державної служби.

— Лада? — тихо запитала Рея.

Лада не відповіла.

Її пальці стискали руку Реї.

З іншого боку її тримала провідниця.

Сайра стояла поруч, але цього разу не торкалася нікого. Усе недавнє напруження, жарти, ревнощі й політичні провокації відступили перед тим, що підіймалося з чаші.

Марк активував сканер.

Прилад показав нуль.

Потім три числа, яких у його системі вимірювання не існувало.

Потім написав, що сенсор потребує калібрування.

— Правильно, — сказав Марк. — Коли реальність не відповідає документації, звинувачуй обладнання.

Рея навіть не посміхнулася.

У темній чаші відкрився ліс.

Не теперішній.

Інший.

Дерева були нижчими, їхні стовбури — напівпрозорими. У небі не було великих літаючих хижаків. По землі рухалися істоти, схожі на далеких предків сучасних кланів: довші руки, вузькі грудні клітки, гладша шкіра.

Вони не носили зброї.

Рея спочатку подумала, що дивиться на час до воєн.

Потім зрозуміла:

вона дивиться на час до необхідності зброї.

Спогад змінився.

Одна з давніх істот стояла перед чорною тріщиною в землі.

З тріщини росли тонкі сріблясті нитки.

Не корені.

Щось інше.

Вони ворушилися без вітру.

Одна нитка торкнулася руки істоти.

Та не відсмикнулася.

Навпаки.

Усміхнулася.

Рея відчула пальці провідниці на своїй руці.

Сильніше.

— Вона не боїться, — прошепотіла Лада.

Марк дивився на картину.

— Можливо, тоді ще не було чого боятися.

Старша глибокого клану, яка тримала руку в чаші, залишила запаховий знак.

Лада переклала:

— «Спочатку воно лікувало».

У Реї похололо всередині.

— О.

Марк зітхнув.

— Звичайно.

— Що «звичайно»?

— Усі найкращі кошмари починаються з безкоштовної корисної функції.

Спогад розширився.

Давня істота, якої торкнулася срібляста нитка, кульгала.

Тепер її нога випрямилася.

Пошкоджена тканина затягувалася просто на очах.

Навколо збиралися інші.

Вони торкалися ниток.

Хворі.

Поранені.

Старі.

Одне дитинча лежало на руках матері майже нерухомо.

Срібляста сітка вкрила його тіло.

За кілька секунд дитинча вдихнуло.

Мати закричала.

Не від страху.

Від радості.

Лада затремтіла.

— Це не напад.

— Ні, — сказав Марк.

— Це контакт.

— Перший.

Рея дивилася, як давні мешканці несуть до тріщини поранених.

Як сріблясті нитки все частіше виповзають назовні.

Як біля них будують перші поселення.

Не стіни.

Святилища.

Провідниця залишила знак.

Союз.

Лада переклала, хоча цього разу Рея вже приблизно зрозуміла сама.

Сайра різко відповіла.

Не союз. Обмін.

Старша глибокого клану повернула до неї голову.

Запах:

Тоді вони не бачили різниці.

Рея тихо сказала:

— Люди теж рідко бачать.

Марк глянув.

— Поки не приходить рахунок.

Картинка змінилася.

Давні істоти сиділи колом.

Між ними простягалися сріблясті нитки.

Кожна торкалася шкіри.

Одна істота плакала.

Інші теж.

Не тому, що їм було сумно.

Вони відчували її біль.

Наступний спогад.

Один мисливець побачив хижака.

Страх пройшов мережею.

Усе поселення одночасно зрозуміло небезпеку.

Наступний.

Дитина загубилася в лісі.

Її паніку відчули десятки дорослих.

Знайшли за кілька хвилин.

Наступний.

Двоє посварилися.

Гнів одного став доступний іншому.

Не словами.

Безпосередньо.

Конфлікт згас.

Рея відчула дивне, майже образливе захоплення.

— Це працювало.

Лада кивнула.

Її обличчя було блідим.

— Дуже добре.

— Занадто добре, — сказав Марк.

Сайра глянула на нього.

Він показав на мережу.

— Немає брехні. Немає втрати інформації. Немає потреби пояснювати біль.

Рея сказала:

— Ти зараз описуєш половину наших проблем як виду.

— Саме тому я нервую.

Провідниця торкнулася срібного відображення кореня в чаші.

Картина здригнулася.

Давні мешканці тепер майже всі були підключені.

Сріблясті нитки проходили між будинками.

Дерева почали змінюватися.

Їхні корені проростали до мережі.

Тварини теж торкалися її.

Хижаки.

Травоїдні.

Комахи.

Гриби.

Ціла екосистема почала ділитися інформацією.

Лада прошепотіла:

— Це не просто мережа мешканців.

Марк уже щось рахував.

— Так.

— Вона інтегрувала біосферу.

— Або біосфера інтегрувала її.

Рея глянула на планету навколо.

На живі корені.

На світні канали.

На серцевинний приплив.

І раптом зрозуміла.

— Ні.

Лада подивилася.

— Що?

— Серцевинний приплив.

Пауза.

— Він виглядає майже так само.

Усі замовкли.

Провідниця різко повернула голову до чаші.

Старша глибокого клану заплющила очі.