Частина ІІ. Союз, у якому таємниця вважається різновидом зброї

На другий день саміту Карат-9 вирішив, що делегатам потрібно більше приватності.

Рея зрозуміла це, коли прокинулася й виявила, що за ніч між таборами виросли стіни.

Не символічні.

Не дипломатичні.

Справжні живі перегородки з коріння, м’якої кори й напівпрозорої тканини, яка пульсувала слабким блакитним світлом.

Кожен клан тепер мав власний відсік.

Високий.

Закритий.

З окремим входом.

— Планета побудувала переговорні кімнати, — сказала Лада.

Рея стояла босоніж біля виходу з їхнього укриття й дивилася на нову архітектуру.

— Нарешті.

— Тобі подобається?

— Ні. Але тепер, коли хтось говоритиме «це конфіденційно», я хоча б знатиму, в якій саме стіні він ховається.

Позаду заворушилася провідниця.

Вона спала мало.

Можливо, дві години.

Можливо, взагалі не спала, а просто дозволила Реї та Ладі думати, що спить, щоб вони перестали кожні десять хвилин питати, чи все гаразд.

Не допомогло.

Рея прокинулася посеред ночі тричі.

Першого разу перевірила, чи дихає Лада.

Другого — чи провідниця не пішла сама до серцевинного вузла.

Третього — просто тому, що рука Лади лежала на її животі, а провідниця спала настільки близько, що її теплий подих торкався шиї Реї.

Після цього заснути було вже складніше з причин, які не мали жодного стосунку до Глибинного Голоду.

Карат-9, схоже, вважав планетарну кризу чудовим моментом для того, щоб остаточно зруйнувати особисті межі трьох істот, які й без того останнім часом поводилися так, ніби поняття «особистий простір» було колоніальним винаходом.

Рея не була впевнена, чи це прогрес.

Лада називала це адаптацією.

Провідниця взагалі не бачила проблеми.

З усіх трьох саме вона почувалася в цій ситуації найбільш психологічно здоровою.

Що було особливо образливо, враховуючи наявність кігтів.

— Скільки часу? — запитала Рея.

Лада глянула на портативний сканер.

— П’ять днів і трохи менше сімнадцяти годин, якщо підземний імпульс не прискориться.

— А якщо прискориться?

— Тоді менше.

— Дякую, наука.

— Завжди рада.

Провідниця підійшла до Реї ззаду.

Не торкаючись.

Ще.

Рея відчула її запах.

Тривога.

Втома.

Рішучість.

І щось тепліше.

Провідниця торкнулася кінчиками пальців її спини.

Рея здригнулася.

— Це не допомагає мені бути серйозною.

Лада навіть не підняла голови від сканера.

— Ти й без цього не надто старалася.

Рея повернулася.

— Я взагалі-то головна контактна представниця.

Провідниця залишила короткий знак.

Лада вдихнула.

— Вона каже, що ти зараз без штанів.

Рея подивилася вниз.

На довгу сорочку.

Потім на провідницю.

— Передай їй, що формальний статус не залежить від кількості одягу.

Провідниця оглянула її повільно.

Дуже повільно.

Лада нарешті відірвалася від сканера.

— Не думаю, що її цікавив формальний статус.

Рея закрила очі.

— П’ять днів до можливого кінця світу, а ви обидві вирішили стати нестерпними.

Лада всміхнулася.

— Це допомагає від стресу.

Провідниця зробила ще крок.

Рея підняла долоню.

— Ні.

Зупинилася.

Пауза.

Рея видихнула.

— Принаймні поки я не вдягну штани.

Лада засміялася.

Провідниця показала зуби.

Рея пішла вдягатися.

Якщо цивілізація загине сьогодні, принаймні її знайдуть у пристойному вигляді.

Це було більше, ніж можна було сказати про більшість людської історії.

До центрального амфітеатру клани зібралися мовчки.

Учорашнього шуму не було.

Ніхто не сперечався через місця.

Не пересував каміння.

Не оголював кігтів через старі ритуальні образи.

Рея навіть трохи сумувала.

Ненадовго.

Потім побачила шість нових посудин на центральному столі.

Кожна була порожня.

Три менші чаші стояли перед кожною.

Перша мала світлий знак.

Перемога.

Друга — темний.

Втрата.

Третя не мала кольору.

Лише вузьку вертикальну тріщину в матеріалі.

Сором.

— Планета любить драматургію, — сказала Рея.

Марк стояв поруч і жував щось, що місцеві називали їжею, а він — експериментом над людським травленням.

— Може, це не планета.

— А хто?

— Місцеві.

Рея подивилася на тріщину.

— Ні. Люди зробили б її червоною.

— Чому?

— Щоб усі зрозуміли, де натиснути.

Марк задумався.

— Справедливо.

Кожен клан мав принести три пам’яті.

Не розповісти.

Не описати.

Передати.

Сенсорний відбиток.

Справжній.

Такий, який не можна було красиво відредагувати через століття.

Рея все ще намагалася усвідомити, наскільки радикальною була ця система.

Людська цивілізація будувала політичну пам’ять приблизно за протилежним принципом.

Перемоги перебільшували.

Втрати рахували залежно від того, чиї вони.

Сором бажано було перекласти на попередню адміністрацію.

А якщо попередня адміністрація була тією самою — на складну історичну ситуацію.

У Карат-9 складна історична ситуація мала запах.

І могла вкусити.

Це дисциплінувало.

Провідниця стала біля своєї посудини.

Її перший фрагмент сорому вже був усередині.

Золота прожилка пульсувала в темній рідині.

Тепер вона мала передати перемогу й втрату.

Рея бачила, що вона напружена.

— Ти можеш не бути першою вдруге, — сказала вона.

Провідниця глянула на неї.

Треба.

— Тобі дуже подобається це слово.

Відповідь прийшла одразу.

Тобі теж.