Частина І. Саміт тих, хто століттями не розмовляв і тепер має врятувати світ разом

Перший клан прибув на світанку.

Другий — через двадцять хвилин.

Третій привів із собою бойових тварин.

Четвертий заявив, що не сяде поруч із другим.

П’ятий навіть не став пояснювати, чому ненавидить усіх.

Шостий попросив змінити місце проведення саміту, бо центральний корінь, під яким зібралися делегації, колись виріс на землі їхніх ворогів і тому саме його існування могло бути витлумачене як політична провокація.

До полудня Рея зрозуміла дві речі.

По-перше, Карат-9 справді перебував на порозі катастрофи.

По-друге, катастрофа, можливо, була найпростішою частиною дня.

Вона стояла на верхній платформі живого амфітеатру й дивилася, як унизу представники кланів визначають, хто має право стояти ближче до провідниці.

Не говорити.

Не голосувати.

Не представляти територію.

Стояти.

— І скільки це триватиме? — запитала Рея.

Лада, що стояла поруч, спостерігала за обміном запахових сигналів.

— Якщо вони дотримуватимуться старого протоколу — недовго.

— Чудово.

— Приблизно три дні.

Рея повільно повернула до неї голову.

Лада усміхнулася.

— Я пожартувала.

— Я вже почала планувати власну смерть.

— Насправді чотири.

— Ладо.

— Добре. Не знаю.

Рея подивилася вниз.

Гірський клан саме пересував кам’яний знак на два кроки ліворуч.

Представник прибережного клану пересував його назад.

Обоє робили це дуже повільно.

Урочисто.

З гідністю істот, які вважали, що Всесвіт уважно стежить за становищем конкретного каменя.

Рея вже бачила щось подібне на засіданнях Міжзоряної контактної ради.

Тільки там камені називалися регламентом.

— Людство мені винне вибачення, — сказала вона.

— За що саме?

— Я роками думала, що ми винайшли бюрократію.

Лада подивилася вниз.

Один із місцевих оголив зуби.

Другий відповів тим самим.

— Не впевнена, що це бюрократія.

— Якщо двоє розумних істот готові вбити одна одну через процедуру розсадження — це бюрократія. Навіть якщо процедура має кігті.

Провідниця стояла внизу, між делегаціями.

Вона вже двадцять хвилин не рухалася.

Рея знала цю нерухомість.

Це не був спокій.

Це був стан, у якому провідниця ще не вирішила, чи дипломатія варта зусиль, необхідних для того, щоб не розірвати когось навпіл.

У повітрі навколо неї накопичувався різкий запаховий сигнал.

Лада вдихнула.

— Вона втрачає терпіння.

— Нарешті щось спільне з людством.

— Ти хочеш піти вниз?

— Ні.

Провідниця підняла голову.

Знайшла Рею поглядом.

— Так, — виправилася Рея. — Схоже, хочу.

Лада вже рушила до сходів.

Рея спіймала її за зап’ясток.

— Ти зі мною.

— Чому?

— Тому що якщо вони почнуть пояснювати мені правила через запахи, я можу випадково погодитися на шлюб, війну або передачу континенту.

— Це вже траплялося?

— Не хочу перевіряти.

Лада тихо засміялася.

Провідниця внизу знову подивилася на них.

Цього разу її запаховий знак був цілком зрозумілим навіть для Реї.

Швидше.

Рея зітхнула.

— О, так. Велика міжкланова дипломатія. Мрія дитинства.

— Ти в дитинстві хотіла бути дипломаткою?

— Ні. Тому й кажу.

Амфітеатр виріс за одну ніч.

Це було найбільш тривожне речення, яке Рея вимовляла цього тижня, хоча тиждень почався з гігантських ребер, що пробивали поверхню планети.

Карат-9 вирішив, що майбутній Союз Коренів потребує місця, і просто створив його.

Товсті корені вийшли із землі, переплелися, утворили широкі тераси й півколом оточили центральну западину. Над ними розгорнулися величезні напівпрозорі листки, що пропускали м’яке блакитне світло.

У центрі стояв низький кам’яний стіл.

На ньому — та сама посудина.

Темна рідина пам’яті більше не була цілком чорною.

Після того як провідниця віддала перший спогад про сором свого роду, в ній з’явилася тонка золотава прожилка.

Рея дивилася на неї щоразу, коли проходила поруч.

Їй не подобалося, що пам’ять могла бути красивою.

Особливо така.

Люди любили красиві речі.

А потім починали думати, що мають право ними володіти.

Стара проблема виду.

Вона спустилася на центральну терасу.

Представники кланів повернули голови.

Не всі з однаковою кількістю ентузіазму.

Гірські дивилися відкрито вороже.

Океанічні — з цікавістью.

Глибокий клан — так, ніби людина на священному саміті була ще одним доказом того, що світ остаточно зійшов із розуму.

Рея вважала це несправедливим.

Світ зійшов із розуму значно раніше.

Вона лише прибула пізніше.

Провідниця підійшла до неї.

Надто близько для людської дипломатії.

Цілком нормально для їхньої.

Її пальці торкнулися мітки на шиї Реї.

Легко.

У повітрі виник короткий знак.

Ти тут.

— Я теж рада тебе бачити.

Лада стала з іншого боку.

Провідниця торкнулася її зап’ястка.

Мітка двох пам’ятей ледь спалахнула.

Представники кількох кланів одразу відреагували.

Запахи змінилися.

Гірський старший зробив різкий жест.

Лада завмерла.

— Що він сказав?

— Що союз не може починатися під знаком трьох.

— А це означає?

Лада не відповіла відразу.

Провідниця повернула голову до гірського.

Її плечі трохи опустилися.

Погано.

Саме так вона виглядала перед тим, як говорила особливо спокійно.

Рея вже знала: чим спокійніше провідниця поводилася, тим більше шансів, що хтось за хвилину втратить дипломатичний статус разом із частиною шкіри.

— Ладо?