Пролог. Кров була б дешевшою

Посудина стояла між ними вже майже хвилину, і за цю хвилину Рея встигла придумати сім способів, якими її вміст міг зіпсувати день.

П’ять із них передбачали смерть.

Один — дипломатію.

Останній був настільки непристойним, що Рея вирішила не ділитися ним навіть із Ладою.

Особливо з Ладою.

Темна рідина всередині посудини ледь ворушилася, хоча підземна зала була абсолютно нерухомою. Вона не коливалася від дихання, не реагувала на кроки, не змінювала поверхні навіть тоді, коли одна з гостей поставила поруч важкий кістяний жезл.

Натомість у самій рідині час від часу виникали слабкі світлі спалахи.

Не відблиски.

Щось усередині блимало.

Рея нахилилася трохи ближче.

— Якщо воно зараз моргне у відповідь, я йду.

Лада, яка стояла праворуч, теж нахилилася.

— Воно не має очей.

— Це Карат-9. Тут половина речей не має очей, але чудово знає, коли ти роздягаєшся.

Провідниця повільно повернула до неї голову.

Її зіниці звузилися.

Лада тихо кашлянула, ховаючи посмішку.

— Ти сама сказала, — продовжила Рея, — що коріння реагує на температуру шкіри.

Провідниця залишила в повітрі короткий запаховий знак.

Лада вдихнула й посміхнулася вже відкрито.

— Вона каже, що коріння реагує не тільки на температуру.

— Передай їй, що моє право на приватність захищене міжзоряним законодавством.

Лада перевела погляд на живі корені, які спліталися в стінах зали.

Один із них дуже повільно зігнувся в їхній бік.

— Схоже, міжзоряне законодавство щойно попросили вийти.

— Ненавиджу цю планету.

Провідниця торкнулася двома пальцями шиї Реї саме там, де кілька тижнів тому залишила мітку тієї, що залишилася під час бурі.

Рея завмерла.

Дотик був коротким.

Занадто коротким, щоб назвати його пестощами.

Занадто точним, щоб назвати випадковим.

І саме настільки довгим, щоб її тіло знову вирішило, що дипломатичний нейтралітет — для слабаків.

— Ненавиджу дуже вибірково, — виправилася вона.

Лада пирснула.

Навпроти них ніхто не засміявся.

Троє посланців далеких кланів стояли нерухомо.

Здавалося, вони взагалі не мали почуття гумору.

Або мали дуже специфічне і зараз подумки обговорювали, кого з людей буде смішніше з’їсти першим.

Після чотирьох книг досвіду Рея вважала обидва варіанти однаково реалістичними.

Зала, у якій відбувалася зустріч, колись була природною порожниною під корінням одного з найстаріших дерев території провідниці.

Після бур вона змінилася.

Карат-9 узагалі останнім часом розвинув неприємну звичку перебудовувати приміщення без погодження з мешканцями.

Коріння вросло в камінь і створило щось схоже на ребра. Уздовж стін пульсували м’які сині прожилки серцевинного світла. Підлога була теплою, ніби під нею спало велике тіло.

Що, зважаючи на все, було майже буквально правдою.

На протилежному боці зали стояли троє прибулих.

Перша — висока самиця з вузьким видовженим черепом і світлими шрамами, які йшли від лоба до грудей. Коли далеко над землею гуркотів грім, шрами ледь світилися.

Рея вже знала її.

Старша глибокого клану.

Жінка — якщо до неї взагалі можна було застосовувати людське слово — мала прекрасну рису характеру: вона не приховувала, що вважає більшість людей помилкою природи.

Після кількох років знайомства з міжзоряною політикою Рея не могла сказати, що її позиція позбавлена доказової бази.

Другий посланець був майже вдвічі ширший за неї. На його плечах росли короткі кістяні пластини, а вздовж рук ішли сині смуги, схожі на русла висохлих річок. Він представляв гірський клан.

Третя була найменш схожа на місцевих, яких Рея бачила раніше.

Її шкіра мала темний перламутровий відтінок, між пальцями тягнулися тонкі напівпрозорі мембрани, а з боків шиї рухалися вузькі дихальні складки.

Океанічний клан.

Вона дивилася на людей так, ніби оцінювала їхню плавучість.

Рея дуже сподівалася, що не з практичної цікавості.

Перед ними лежали три кістяні знаки.

Кожен був вирізаний у формі переплетеного коріння.

Провідниця підійшла ближче.

Її рухи були спокійними, але Рея вже надто добре навчилася читати напруження в її плечах.

Вона боялася.

Не посланців.

Не їхніх вимог.

Того, що вони принесли.

Посудини.

— Ви сказали, що це ціна союзу, — промовила Рея.

Старша глибокого клану подивилася на неї.

— Не ціна.

Лада повільно переклала запахові й жестові сигнали.

— Вхід.

— Чудово. Тобто платити доведеться потім.

— Саме так.

— Нарешті щось, що працює як людський банк.

Провідниця коротко торкнулася її ліктя.

Попередження.

Рея зітхнула.

— Добре. Я серйозна.

Лада повернула голову.

— Ти?

— Я можу.

— Теоретично?

— Не заважай історичному моменту.

Старша глибокого клану підняла посудину.

Темна рідина всередині відгукнулася.

На її поверхні виникло світло.

Рея побачила обличчя.

Лише на мить.

Чуже.

Витягнуте.

Зі шрамом через око.

Потім — інше.

Молоде.

Потім маленьку істоту, яка притискалася до чиїхось грудей.

Потім темряву.

Лада різко вдихнула.

Її рука сама знайшла долоню Реї.

Провідниця побачила це.

І поклала свою руку поверх їхніх.

Уже без жартів.

Рідина в посудині засвітилася сильніше.

— Це пам’ять, — прошепотіла Лада.

Старша підтвердила.

Не запис.

Не символ.

Не розповідь.

Жива пам’ять.

Збережена в клітинах.

У спорах.

У тканинах, що виростали навколо серцевинних вузлів і могли століттями зберігати емоційний слід поколінь.