*******

Після яскравого спалаху все почало розсіюватися, мій зір повернувся, а дихання відновилося. Звідусіль лилося тьмяне світло. Тепер ми вже лежали на якійсь кам'яній підлозі, від якої несло могильною вогкістю та холодом.

Я ледве підвела голову і зрозуміла, що ми знаходились у величезному залі, всередині гори Кайлас.

Потім стало дуже темно. Раніше мені доводилося бувати в глибоких печерах, але я не здогадувалася, що можу бачити в темноті. Зараз я бачила.

Десь за хвилину ми почали розрізняти фіолетове свічення. Воно ставало все яскравішим та яскравішим, і, нарешті, навколо стало так світло, як назовні. Світло лилося від кришталевих куль, які виконували тут роль світильників.

Величезні колони височіли двома довгими рядами. Кожна з них була витвором мистецтва невідомих майстрів. Навіть столітній пил, що осідав на них, не міг приховати пишності унікальних візерунків на них.

Екзотика цього залу дихала міццю та неприборканою енергією. У цьому мавзолеї можна було вільно розмістити невеличке місто. Барвисті візерунки на стінах, чудові скульптури по периметру, все це утворювало яскраву та неперевершену картину. Втративши дар мови, ми стояли і лупали очима. В той час ми відчували захоплення, перемішане благовінням та страхом. Особисто мій розум відмовлявся приймати те, що бачили очі. Я бачила всякі дива в своєму житті, була свідком багатьох подій, які бентежили розум та уяву. Але ніщо з того не йшло в порівняння з цією усипальницею, в надрах гори Кайлас. Важко вибрати слова, щоб описати все це. Порівняти не було з чим…

Ми стояли в нерішучості, а почуття самозбереження кричало нам: «Втікайте звідси!». Але нервозна цікавість, і якась дивна приреченість, утримували нас на місці.

По периметру зали, у величезних тумбах, зроблених з якогось невідомого сріблястого металу, лежали муміфіковані химерні істоти, незвичайних форм та розмірів. За ними, на рівній відстані один від одного, стояли саркофаги з чорного полірованого каменю, із золотим декором. Там лежали собакоголові анубіси.

Ми пішли далі. Уздовж лівої стіни стояли стелажі, з прогнившими від часу сувоями, а між ними висіли гобелени з малюнками, які пожовкли за тисячоліття. Повсюди стояли великі та маленькі скульптури, які зображали гуманоїдів, в героїчних бойових позах. Багато статуй були прикрашені пишними уборами, і суцільно обвішані прикрасами із золота та дорогоцінного каміння. Дивними були постаті козодоїв, з книгами в руках. А найпомітнішою серед них була статуя величезного рептилоїда, на помості.

За рядами статуй ми зупинилися, витріщивши очі. На відполірованій базальтовій підлозі, вздовж стіни, сиділи в хитромудрих позах загадкові істоти, - тут спали вічним сном представники багатьох галактичних цивілізацій. Я дивилася на них, і по моєму обличчю та спині стікав піт. Видовище було моторошним. Вони були наче мертві, але живі. Хоча і сплячі, але переповнені застиглою могутністю всього Всесвіту.

Деякі з них були схожі на людиноподібних рептилій, - триметрових істот зі шкірою, схожою на пергамент, з дрібними тріщинками. Їх руки та ноги були вкриті лускою, а з голів виступали гнучкі вирости, між величезними очима. Кінцівки рук були схожі на величезні клешні, а деякі мордою нагадували одночасно кішку, собаку та людину. На них не було жодного одягу, але на спинах кріпились пластикові рюкзаки. Величезні, більше трьох метрів зросту, вони випромінювали якийсь благовійний жах.

У однієї істоти горбатий ніс більше був схожий на дзьоб, ніж на ніс. Голова пташина, тіло людське. Саме такими я запам'ятала птахоголових, із картинок у стародавніх фоліантах. Це були представники цивілізації Сіріуса, які в далекі часи жили серед людської раси, і передавали людям свої знання та космічний досвід.

Далі, у групи десятиметрових істот, голови покривала чорна шкіра, а обличчя застигли в навіки регочучому вигляді. Вони наче сміялися з нас, і з нашого світу.

Ми відчували себе загубленими в цьому величезному залі. Ми  оминули цих істот і рушили до срібних панелей, що світилися.

Перша панель була так густо вкрита рунами, що мені захотілося провести перед нею багато годин, вивчаючи ці письмена. Хоча було зрозуміло, що я ніколи не зможу розшифрувати їх.

Коли ми наблизилися до наступних панелей, нас охопив страх. Це були об'ємні голографічні картини, що тягнули свої щупальця вглиб незримих тисячоліть. Було відчуття, що час тут зупинився, і ми постали перед Історією Роду Людського.

Картини ніби ожили, і ми опинилися в іншому місці та часі. Ми дивилися на розвиток людини так, як це було доступно лише Богам. Малюнки на стінах ніби ожили, зображуючи життя різних цивілізацій, що прийшли разом із лемурійцями, та на заміну їм.

На панелях зображалися сцени воєн та катастроф, перемог та поразок. Була сцена, де сотні «клешоногих» істот, у єдиному пориві, прорубували тунелі вглиб Землі, – у потойбічний світ, прихований у міфах та легендах. Все це виглядало надто фантастично, і водночас цілком реально.

І тут, ніби за якимось покликом, ми всі разом розвернулися, і подивилися в центр цього залу. Тільки тепер ми помітили об'єкт, який височів по центру цієї печери. Там знаходився вівтар, – триметрова квадратна кам'яна плита, яка була витесана прямо з підлоги. Над вівтарем височів хрест, – рівносторонній розгорнутий куб, по три метри у висоту та ширину.

Ми пішли до вівтаря, але на півдорозі до нього зупинилися. Перед нами, в підлозі, були глибоко врізані інкрустовані пентаграми, - великі та маленькі магічні фігури. Між цими символами простежувалися певні лінії, ніби з'єднуючи все це в єдиний величезний малюнок. У цьому було щось таке величаве, що ми рушили в обхід, намагаючись не ступати на ці лінії.