*******

- Але це я трохи забігаю наперед, - задумливо промовила Нікатея. - Давай я тобі точно відтворю всю хронологію нашої експедиції, на острів Кайлас. Моя розповідь буде від першої особи.

Нікатея задумалася, прокручуючи в пам'яті ті давні події:

«Одного прекрасного дня цариця Людіна, правителька імперії амазонок, викликала до себе своїх дочок для розмови. Вагнеса і Зара з'явилися на поклик матері, а я трохи запізнилася, і тому пропустила початок їхньої розмови.

- Що вам відомо про Ковчег Атлантиди? - запитала нас мати.

Ми обмінялися поглядами.

- Всім нам у дитинстві Брона розповідала про нього казки, - сказала Вагнеса, гранично обережним тоном.

- Да, я так і думала, - сказала мати. - Вважатимемо, що вам нічого не відомо про Ковчег Атлантиди. Може, це і на краще…

Мати встала і підійшла до нас.

- Ковчег Атлантиди складається з тринадцяти чаш, три з яких на даний час втрачені. Одна з цих загублених Чаш знаходиться на острові Кайлас, за сотню кілометрів на схід від нас. У центрі острова стоїть гора-піраміда, де ви знайдете цю Чашу. Я знаю, що наражаю вас на смертельну небезпеку, але іншого варіанту в мене не існує. Крім вас, я нікому не довіряю в цій імперії. Донечки мої, треба знайти цю Чашу. Вона має бути у нас, поки не настав час останньої битви. Я завжди думала, що в нас у запасі ще багато часу, але його в нас взагалі немає. Зло множиться щогодини, і це вже не прості витівки атлантських чаклунів.

Мати розвернулася від нас напівоберта, і я помітила сльози, що скочувалися по її обличчю.

- На острові присутня страшна сила, - заспокоївшись, промовила мати. – Там є джерело як величезних можливостей, так і величезної небезпеки. Завтра вилітаєте, а тепер ідіть.

Наступного ранку ми завантажилися у гвинтокрил, і Вагнеса зайняла місце пілота.

- Нікатея, ти чула щось про цей острів Кайлас? – запитала мене Вагнеса.

- Зустрічала дещо у старих рукописах, - відповіла я. – А чому ти спитала?

- Ніхто з нас раніше не бував на ньому, - відповіла сестра. - Спробуй згадати хоть щось.

Я заплющила очі і представила приблизну карту острова, яку бачила раніше, в якомусь фоліанті.

- Гори, - нерішуче сказала я. - Одні гори на карті, і нічого більше.

- А чому? - Вагнеса ніби запитала сама собі. – На всіх картах докладно вказано всі землі, навколо нашої імперії, на тисячі кілометрів. А на сході біла пляма з точкою, що позначає гірський острів Кайлас.

- Про схід у нас не прийнято говорити, - зауважила Зара. - Про острів Кайлас амазонки не говорять з давніх-давен, ця інформація під забороною.

- Але чому? – запитала я. – Для цього мають бути вагомі причини.

- Ось це скоро й дізнаємось, - зауважила Зара. – Нарешті ми відкриємо цю таємницю, за сімома печатками.

Вагнеса кивнула і запустила двигуни гвинтокрила. Машина задерла носа, і ми почали набирати висоту. Похитуючись, земля почала повільно віддалятися і перетворюватися на розмиту карту. Це був мій перший політ, і вже згодом шлунок почало вивертати назовні, поки я не звикла. Ми летіли над океаном, де віяв холодний вітер, який через жалюзі сушив наші спітнілі обличчя і підбадьорював думки.

Через деякий час ми вже підлітали до острова Кайлас.

- Тут щось не так! - раптом закричала Вагнеса, міцніше стискаючи штурвал гвинтокрила.

Машина здригнулася від потужного удару, ніби ми вдарилися в примарну стіну.

- Ми потрапили до гравітаційного потоку, - крикнула Вагна. - Тут якісь вихори, тримайтеся міцніше, нас буде трусити.

Ми не одразу помітили, як все довкола почало стрімко змінюватися. Спочатку нас засліпив яскравий спалах, потім пролунав гуркіт. Потім спалахи почали миготіти з усіх боків, які супроводжувалися безперервним гуркотом грому...

Згодом настала повна тиша, яка тривала секунди. А за нею пішов такий шквал люті, який почав розривати наш гвинтокрил на частини, і ніби з нас почали виривати душі. З усіх сил ми боролися з цією розлюченою стихією, намагаючись зберегтися в цьому пеклі. Острів Кайлас виставив енергетичний захист, він не хотів нас приймати.

Від сильного удару лопасті розлетілися в різні боки, і ми на кілька секунд зависли в повітрі. За мить гвинтокрил почав повільно обертатися, потім захитався, немов падаюча пір'їнка, і ми полетіли вниз. 

Вже в польоті я відчувала якусь в'язкість простору, ніби повітря ущільнилося, гальмуючи наше падіння.

Потім була холодна вода. Хвилі кидали мене, перевертали, накривали і незабаром викинули на берег. Неможливо було визначити, скільки це тривало - години, хвилини чи секунди.

Трохи опам'ятавшись, я спробувала піднятися. Але ноги тремтіли і підкошувалися, не бажаючи підкорятися. Дуже хотілося пити, і скоріш змити пекучу сіль з тіла. Сестри, які валялися поруч зі мною, теж прийшли до тями.

Уздовж берега, до горизонту, тяглася суцільна лінія скель. Ми підійшли до них, і почали оглядати їх. За метрів п'ятдесят від нас, на скелі проглядалися поглиблення, вибиті під людські руки та ноги. Використовуючи ці поглиблення, ми піднялися на невеликий виступ, зроблений швидше людиною, ніж природою. Було дуже важко подолати цей підйом, бо ще паморочилася голова і тремтіли, від слабкості, кінцівки. Де-не-де було видно сліди інструментів, що вирубували цей майданчик.