*******

Валіус, що стояв осторонь, втрутився у розмову. Якось сумно він промовив:

- Людина створила міф, що вона найдосконаліша жива істота у Всесвіті, хоча це зовсім не так. Швидше, вона найжорстокіша і найагресивніша істота у Всесвіті. Існує абсолютна людська гординя, незаперечна переконаність у тому, що людина є священною і недоторканною. І вона завжди платила жахливу ціну за цю дурну переконаність. Ми це проходили, і неодноразово. Вранці атланти існували, а ввечері їх вже не було. Але ми ще повернемося, і відродимо забуту легенду. Ми обов'язково повернемося, тому що ми – Вічні Діти Землі. А потім ми створимо нову легенду. Якийсь час нас не розумітимуть, але потім зрозуміють... Зрозуміють по наших справах... Так було, є, і так буде...

- Але яка ціна, Командоре? - запитав Арес.

Після довгого мовчання Валіус відповів:

- Здобути прощення в кінці шляху, тільки і всього.

Арес подумав і тихо промовив:

- Я не бачу в цьому сенсу. І якось обмаль інформації для того, щоб отримати відповідь. Але цілком достатньо, щоб сформулювати питання.

- Я не буду тобі це пояснювати, ще не настав час, - сказав Абадон, повертаючись на схід. - Пішли, Валіусе.

Поки вони йшли на схід, Арес ще довго проводив їх поглядом, до самого горизонту. Вже дуже далеко, на самій лінії горизонту, в небо піднявся Золотий дракон. На його спині сидів Мішах, який колись був Валіусом.

Коли вони зникли з поля зору, Арес підняв голову і глянув на небо, де літав величезний яструб. Якось мимоволі Арес виставив вперед праву руку, і яструб каменем упав з неба, і вмостився на підставлене зап'ястя, стиснувши його своїми пазурами. Він скоса глянув на Ареса своїми круглими золотисто-коричневими очима, потім клацнув дзьобом і забив величезними крилами.

- Лети, мій друже, - промовив Арес, - і завжди будь моїми очима.

Яструб злетів у небесну височінь, а Арес пішов до міста, старою розбитою дорогою. Зліва було поле, все в квітучому горицвіті, праворуч - старий гай. Деякі стовбури були справді величезними, немов старовинні башти, - сиві від старості. Найстаріші були зовсім без листя. Арес знав, що вони були свідками допотопного світу – світу Атлантиди. Між цих старих гігантів ріс молодняк, - високі, повні сил дерева, з розлогими кронами та пишним листям. Повітря було свіже, із запахом папороті та зораної землі.

Якось неохоче Арес кинув погляд між дерев. На узліссі, в золотисто-зеленому світлі дерев, стояв Імператор Чиктот. Він здалеку кивнув Аресу, на знак вітання. Дід, скоріш за все, чекав тут саме на нього, і це було доречно. Аресу ніколи і нікому не доводилося виливати свою душу, але ця розмова була зараз йому необхідна. Та й дід – єдина людина, яка завжди готова вислухати та повністю зрозуміти його. Або, принаймні, не засуджувати.

- Він увесь час стежить за тобою, - сказав Чиктот, коли Арес підійшов до нього. – Але ти маєш зберегти це в секреті, щоб писати свою історію. І мені би не хотілося, щоб Нікатея дізналася про це.

У словах діда Арес відчув його думки про смерть. Це були його прощальні слова.

- З тобою нічого не станеться, діду. Ти ж…

- Не треба, Аресе...

Арес уважно подивився на діда, і тільки тепер помітив його втому, - як у поставі, так і в повільності рухів.

- Ти просто втомився.

- Так, я втомився, - погодився Чиктот. – Я втомився душею. Ця планетарна катастрофа, зрештою, доконала мене. Адже до неї атланти здавалися такими могутніми та досконалими. Ми виродилися, Аресе, ми зникли назавжди...

- Це не правда.

- Ні, це правда. Моя гра на Землі закінчується, а твоя лише починається. Тільки знайди правильну форму керування людьми. І, заради майбутньої цивілізації, будь готовий пожертвувати самоповагою.

Арес спробував щось відповісти, але не знайшов слів. Він відчув порожнечу в грудях.

Чиктот витяг з кишені енергетичну пігулку і проковтнув її.

- Сила та страх, справедливість та повага, - сказав він, - ось інструменти імперської влади. Будеш їх застосовувати – виживеш, як правитель. Це єдиний шанс, без варіантів.

Арес подивився на діда і побачив, що в нього розправилися плечі, і він підбадьорився.

- Сядь навпроти мене, - сказав Чиктот.

Дід сів на землю, в позу лотоса, Арес сів обличчям до нього. Якийсь час Арес дивився на темні кола під блискучими очима діда, а потім все попливло перед ним, і почалися видіння.

В голові Ареса забушували війни, відбувалися страшні катастрофи, миготіли різні обличчя: горе і радість змішалися в глухому ремствуванні людських мас, які жили в незапам'ятні часи, і давно згинули. Він мчав на хвилях минулого, немов на дошці, по поверхні океану. Це була генетична пам'ять його батька, накладена на життя Імператора Атлантиди. Але Арес, в той же час, свідомо розумів, що ці спогади про минуле мали величезну небезпеку для нього зараз. Раптом Арес здригнувся. Батьківська пам'ять привела його до місця, де ніколи не бувала його плоть. Перед ним виник гігантський екран, на якому розгорталися картини подій, які давно пішли в небуття. Арес чітко побачив Всесвітній Потоп, - загибель Великої Атлантиди.

Потім Арес побачив нову структуру майбутнього суспільства. Перед ним розгорнувся вже інший екран, де можна було спостерігати невидимі складові цього суспільства. Акти народження та смерті спокійно уживалися одне з одним, складаючи нескінченну та найпростішу модель людської пам'яті. Але потім ця найпростіша модель ускладнювалася настільки, що переходила тонку грань божевілля.