*******

Потім піднялися вони сходами Великої Піраміди, і зайшли на квадратний майданчик, на вершині. З цієї вершини Мандрівник подивився вниз, - наче вмів, крізь щільну пов'язку, бачити все навкруги. Схиливши голову, Мандрівник уважно прислухався до людського гомону. Потім втягнуло ніздрями повітря, насичене ароматом благовіння, яке розпалили в Храмі Ліліт. Це благовіння, суворо розрахованою траєкторією, розтікалося навколо Піраміди, і піднімалося до майданчика на вершині.

Раптом біля підніжжя Піраміди стався якийсь рух, там з'явилися дикі танцівники, молоді жреці Храму Ліліт. Вони танцювали свій танець вже декілька днів, дійшовши до Піраміди, і до останнього ступеня екстазу. Вони шалено смикалися і звивалися в такт ритмічній музиці, і на їхніх губах проступала піна. Один з них раптово засмикався і зупинився. Решта теж завмерла, чогось очікуючи.

- Я бачу тебе, Санат Кумара! – голосно закричав танцюрист, що прийшов до тями. - Я бачу тебе!

Дико обертаючи очима, танцюрист закружляв на місці, намагаючись, мабуть, злетіти на вершину Піраміди.

- Тут, де стоять піраміди, будуть піски! - закричав танцюрист. - А потім тут буде місто, Місто Семи Пагорбів!

Відповіддю йому був гучний регіт натовпу.

Щось у цьому реготі обурило Мандрівника, і він підняв вгору руки і крикнув голосом, від якого навкруги все забрязкотіло:

- Тихіше!

Всі внизу завмерли від цього громового окрику. Натовп охопило моторошне відчуття, що сліпий Мандрівник їх ясно бачить.

- Ви що, не чуєте жреця? Ви всі будете поховані пісками!

Прокричавши це, Мандрівник поклав руку на плече юного поводиря і тихо сказав:

- Пішли звідси, Валіусе. Виведи мене з цього міста.

Згодом Мандрівник спустився вниз, сходами Піраміди, і зупинився біля танцюриста. Він відкрив дорожню сумку, що висіла на його плечі, і витяг звідти людський кришталевий череп. Мандрівник простяг його юному жрецю-танцюристу і промовив:

- Я приніс тобі череп. Це все, що я приніс тобі.

Весь шум і гам навколо припинилися. Настала повна тиша, і наступні слова Мандрівника пролунали як вибух. Його слова, пронизані вірою та гнівом, були обпалюючими, наче вогонь. Вони злітали з його вуст, ехом відбивалися від піраміди, і далеко розносилися в просторі.

Всі навколо були вражені навіть не цим черепом, а його голосом, що наказував. І це було не востаннє, коли рохли чули цей наказуючий голос…

Арес і Ліліт стежили за Мандрівником крізь прикрите віконце, в стіні Великої Піраміди. Вони уважно розглядали вкрите зморшками обличчя, шукаючи приховані ознаки свого батька.

Спостерігаючи всю цю сцену, Ліліт щось відчувала, і тому розривалася між думками і розбудженими почуттями. В її голові змішалося минуле, сьогодення та майбутнє. Вона обернулася до брата і запитала:

- Навіщо він прийшов до нашого міста? Чого він тут ходить?

Її охопила пригніченість, що межувала з гнівом. Вона загнала себе в пастку своїми припущеннями. Незважаючи на спеку в кімнаті, її почав бити озноб. Арес співчутливо глянув на сестру. Йому було шкода не Ліліт, йому було шкода самого себе. Арес вискочив з кімнати, і побіг на площу, біля Піраміди.

Арес наздогнав їх уже за міською брамою. Мандрівник стояв в тіні дерева, поклавши руку на плече юного поводиря. Вони чекали на Ареса.

Арес поволі підійшов до них.

- Зніми пов'язку, батьку.

Мандрівник підкорився. Відкинувши складку капюшона, він розв'язав чорну пов'язку. Риси обличчя Мандрівника утворювали форми незбагненної схожості, відбиваючи генну ідентичність з Аресом, яку приховати було неможливо, навіть магічним перетворенням. І так стояли вони один навпроти одного, біля роздоріжжя світових доріг, - Батько і Син, і дивилися один одному в очі, в однаково золотисто-василькові.

- Отак, батьку, - сказав Арес, подивившись на поводиря. - І поводир твій мені знайомий.

- В цьому немає нічого дивного, - озвався поводир. - Я ж твій дядько.

Мандрівник важко зітхнув:

- Я на якийсь час матеріалізував дух Валіуса, помістивши його в це тіло. Це сарьгісом називається.

- Зрозуміло, - промовив Арес, дивлячись кудись у далечінь. - Тільки мені незрозуміла мета вашого візиту, до нашого міста?

Абадон з посмішкою подивився на Валіуса, потім перевів погляд на сина.

- Ти, як і Валіус, намагаєшся контролювати майбутнє. Не намагайся, бо потерпиш невдачу. Щоб впоратися з майбутнім, треба утримати рівновагу між сьогоденням та минулим. А це під силу лише Богам. Жодна людина не може зробити цей фокус, завершення якого – смерть для нього. І ти не мусиш робити цього. Ти зараз не Бог, Аресе, а смертна людина…

Поки батько вимовляв ці слова, Арес відчував, що між ними відбувається якийсь рух, який породжував непохитну віру в себе. В ньому народжувалась переконаність, що він знає шлях, який приведе людей до Золотого Тисячоліття. Арес зробить подарунок земному людству, і після цього перестане бути людиною. Це буде велика гра, і останню ставку в ній зробить Бог Арес.

Абадон уважно подивився на сина і спитав: