*******

Брона мигнула, і зложила пальці в незрозумілу конфігурацію. Потім почала швидко ними крутити, - вгору, потім вниз, в сторони. В повітрі, на протилежному кінці печери, з'явилися якісь постаті, знаки та зображення. Брона нахилилася вперед, ніби їй в голову прийшла несподівана думка. Потім почала водити руками, наче розплутуючи якісь нитки.

- Козодої пройшли...

- Куди пройшли? – перебив її Арес.

- Не перебивай. Твоя сестра, вона чарівниця?

- По-моєму, її не вчили махати руками. Але вона має Силу...

- Звичайно, має, - пробурмотіла Брона. – І навіть більше, ніж думає. Слухай уважно, Аресе. На цій Землі, до Потопу, жили Титани Атлантиди. Вони володіли Силою, яку ніхто не міг підкорити. Вони мали великі знання. Але після Потопу Титани пішли звідси, і перенесли свою боротьбу в такі місця, які неможливо уявити. І хоча Титани зникли з цього світу, вони залишили тут свої знання. І хтось прагне зібрати воєдино ці знання, щоб досягти свого. І цей хтось вже далеко пройшов цією дорогою.

- Це козодої! - перервав її Арес.

- Якщо знаєш, навіщо питаєш?

- Я не знаю, а тільки здогадуюсь…

- Вони позбавлені всього людського, - перервала його Брона. - І ти це відчуваєш, хоча ти не чарівник. Ким би ти не був, і ким ти не станеш, – ти все одно не рівня Ліліт. Але вона та зброя, яка відкриє тобі шлях до обраної мети.

- Згоден. Тільки скажи, куди пішли козодої? Я мушу знайти їх.

- Біля тих фігур, що танцюють у повітрі, бачиш отвір у стіні?

- Бачу.

- Там починається тунель, по ньому вийдеш на світло. Перед собою побачиш гору, піднімешся на неї. І надійся тільки на себе, воїн, який не чарівник. У тебе завжди буде вибір, тільки вибери правильний шлях.

- Як скажеш, стара. Ой, вибач, Брона.

- Коли підніматимешся на гору, очам своїм не довіряй. Передивляйся двічі, тричі, і не лише зором.

- Там ілюзія? - запитав Арес.

Брона кивнула головою.

- Козодої вправні в створенні ілюзій. Перевіряй все, що побачиш, не довіряй своєму зору. Те, що здається прекрасним та безпечним, може виявитися огидним та ворожим. Скоро ніч, тобі час іти.

Арес на прощання вдячно кивнув старій, і пішов у бік тунелю.

Вже при вході в тунель Брона крикнула йому, через всю печеру.

- І жодних ментальних контактів, як це було з лемурійцем!

Арес, не обертаючись, усміхнувся про себе, і помахав рукою в повітрі. Він чудово знав, хто така Брона. І ще він був чаклуном, і знав куди йти...   

Ближче до ночі Арес опинився біля підніжжя гори, і вона виявилася набагато вищою і значно віддаленою, ніж можна було уявити при виході з тунелю. Занадто втомлений, щоб йти далі, він заснув серед кущів.

Цієї ночі Ареса мучили страшні сни. І задовго до світанку він прокинувся в холодному поту, вирішивши більше не спати. Жахи, що відвідали його, були такими, що в нього відпало будь-яке бажання бачити їх знову. Тому, ще до сходу сонця, він ступив на стежку, якою попрямував до чорної гряди дерев, що виднілася попереду. Він ішов кілька годин, поки не дійшов до них. І коли він опинився серед дерев, то саме повітря тут було зеленим, оскільки світло проходило через густе листя. Ближче до полудня цей ліс закінчився, і Арес потрапив у саме передгір'я. Іноді тут траплялися сліди звірів, але він нікого з них не зустрів. Повсюди росли високі папороті, закутані товстим шаром бархатистого моху, а легкий вітерець доносив аромат дикої м'яти.

Його просування вгору йшло безперешкодно. Зрідка він помічав повалені дерева та напівзруйновані фундаменти, які залишилися від древнього житла, по обидва боки дороги. І чим ближче він підходив до гори, тим більше відчував якусь вібрацію – наче перед очима тремтіла невидима завіса. Якісь невловимі світлові викривлення витягували дерева біля її підніжжя, подовжували кущі і змушували тремтіти каміння. Через деякий час, щоправда, все стало на свої місця, і викривлення зникли. Арес уважно обстежив навколишню місцевість, але нічого не з'ясував. Повіяв холодний вітер, який осушив його обличчя і остудив думки.

Арес повільно та обережно почав підніматися на гору. І тільки зробив декілька кроків, як імла та хмари затулили небеса, приховавши сонце своєю пеленою. Грім вдарив так, ніби загуркотів увесь Всесвіт, розколюючись на шматки. Потім повітря стало прохолодним та прозорим, щось потріскувало десь за хмарами. Світ навколо став якимсь однобарвним, як волошкове поле на заході сонця. Потім загуркотіло знову, і білі спалахи змінилися завісою суцільного потоку дощу. Дощ, що розпочався, раптом різко припинився, і запахло озоном. Арес продовжив підйом угору. Згодом щось блимнуло, і штормова хвиля вдарила в обличчя, а за спиною щось гулко ухнуло. З'явилися різнокольорові тіні по боках, потім застрибали перед ним, затуляючи дорогу. Пролунав якийсь звук, ніби високо в небі затріпотіло гігантське полотнище. Арес продовжував повільно рухатися стежкою, не піднімаючи голову вгору. А звук ставав все гучнішим і гучнішим, все ближче і ближче. Нарешті почало здаватися, що він звучить прямо над головою, і Арес відчував кожен його такт своїм тілом.  Раптом над головою промайнула якась темна постать, відкинувши ледь помітну тінь на землю. Арес подивився вгору і побачив великого чорного птаха, що знижувався, щоб сісти на величезний валун. Арес збільшив швидкість, намагаючись швидко ковзнути під крони дерев, що росли на схилі, попереду. Птах видав гучний обурений крик, і раптом день змінився ніччю. Від мокрої землі, навколо, почав підніматися густий туман, що мерехтів у місячному світлі. Земля здригнулася під ногами, гора сіпнулася і в ній щось застукало, наче хтось завів годинник усередині. Повітря стало теплим та солодким, і знову настав день.