*******

Арес притулив голову до дерева, і просто розслабився. Навколо стояла непроникна темрява, і в цій темряві, між деревами, блищали вогники. Вони ніби позначали стежку між ними. І в якусь мить на цій стежці з'явилася величезна постать. Вона наближалася дуже повільно, часом зупиняючись і роздивляючись навколо. Наблизившись до Ареса, ця істота зупинилася і почала розглядати його. Арес спробував використати уявний дотик, але безрезультатно. Ця істота виставила бар'єр, який було неможливо подолати. Но, разом з тим, від нього виходила хвиля добрих намірів, боязких і беззлобних. І цієї миті Арес зрозумів, хто перед ним. Це був лемурієць, - представник чорношкірої цивілізації, що давно загинула. Арес відмовився від використання телепатії, і заговорив мовою ліріанців, яка лемурійцям була знайома та зрозуміла.

- Друг, - Арес намагався говорити м'яко. - Я друг, твій друг.

Лемурієць уважно дивився Аресові в очі. І тут, ніби прочинилися двері, і його думки дійшли до свідомості Ареса.

- Хто ти, що йшов через цей ліс?

- Я Арес, онук Чиктота, Імператора Атлантиди, - відповів Арес, ясно розуміючи, що ці слова нічого не скажуть лемурійцю, але все-таки ще додав. - Я син Нікатеї, принцеси амазонок.

Лемурієць щось прошепотів собі під ніс, і Арес відчув теплу впевненість. Бо слово, яке він промовив, хоча і пошепки, було йому рідним ім'ям.

- Валіус, Командор Титанів.

Після цих слів лемурієць викинув руки вперед, і почав плавно ними рухати. І мох, що прив'язав Ареса до дерева, почав розсипатися. За якусь мить він уже сидів у великому гнізді, з посіченого моху.

- Ходімо! - лемурієць поманив Ареса, і відразу ж рушив по стежці, позначеної світлячками.

Різким рухом, підхопивши мішок та мечі, Арес пішов за ним. Світлячки продовжували освітлювати їхній шлях, хоча за межами стежки панувала повна темрява.

Лемурієць йшов дуже швидко. Незабаром вони вийшли на велику галявину, на краю якої стояло величезне дерево. Біля нього він зупинився.

- Куди ти прямуєш, Арес? І навіщо?

- Я шукаю козодоїв, і їхній слід привів мене до цього лісу.

- Вони тут були, прийшли і пішли…

- Куди пішли? - Арес не міг стримати нетерпіння.

Лемурієць повільно похитав головою.

- Вони пішли таємничим шляхом, і залишили за собою магічний бар’єр. Ніхто не повинен йти за ними.

Магічний бар’єр? Арес не розумів, що він мав на увазі. Але, можливо, він розповість більше.

- Чи багато їх було? - запитав Арес.

- Не знаю, я їх не рахував…

- Ти можеш показати мені їхній шлях? – перервав його Арес.

- Можу. Але ти не зможеш пройти ним. Хоча… Я покажу його тобі, бо ти не повіриш, поки сам не побачиш.

Тут слід зауважити, що без допомоги лемурійця Арес ніколи б не вийшов з цього лісу. І коли вони пройшли добрячий шлях, то згодом ліс порідшав і стало світліше. Вже на узліссі лемурієць мовчки показав Аресу дорогу, а сам почав спостерігати за ним, нікуди не відходячи.

Почався дрібний дощ, і Арес побачив на землі сліди козодоїв, які тяглися до чагарника. За триста кроків чагарник закінчився, і стежка вперлася в гранітну скелю, прямо в каміння. Там не було жодних дверей, жодних ознак входу. Нічого, крім слідів, що йшли в камінь.

Арес став ретельно обмацувати скелю, не вірячи власним очам. Але сліди точно впиралися в камінь.

Підійшов лемурієць, став осторонь і спостерігав за Аресом. В його очах грав сміх.

- Вони пройшли туди? - запитав Арес, чекаючи, що лемурієць заперечить. Але той упевнено підтвердив:

- Так, вони пройшли туди.

- Куди?

- Хто знає? Це магічний бар’єр, за яким підземний світ, їхній світ. Більше я тобі нічим не можу допомогти.

Після цих слів лемурієць розвернувся, і швидким кроком пішов назад, у бік лісу. Арес навіть не встиг його гукнути. Та й навіщо…

Дощ швидко розмив сліди козодоїв, що йшли в скелю. Ще трохи постоявши на місці, Арес пішов уздовж цієї скелі, поступово промокаючи під дощем, що мрячив.

Скоро скеля переросла в стіну, складену з грубого каміння. Розмір каменів був різний - від великих в основі, до зовсім дрібних вгорі. Камені були майстерно підігнані один до одного, ані найменшої щілинки не було між ними. Наприкінці стіни був різкий поворот праворуч, і перед Аресом відкрився величезний кратер. Наблизившись до краю, Арес помітив круті сходи, що вели вниз, на дно. Те, що було на дні, викликало інтерес. Раніше, швидше за все, там був пісок, але під впливом великої температури він оплавився і став блискучою поверхнею, темно-синього кольору.

Арес обережно, по сходах, спустився на дно. Пройшовся ковзкою блискучою поверхнею і опинився перед діркою, що вела кудись вниз. Біля її краю були опори для рук та ніг, за допомогою яких можна було спуститися. Поправивши за спиною мішок з мечами, Арес повільно спустився на майданчик внизу. Озирнувшись, він зрозумів, що це була печера природного походження.

На протилежному боці цієї печери сиділа якась незрозуміла істота. Трохи наблизившись, Арес розгледів в ній зморщену стару жінку, що перебирала кам'яні чотки. Її рідке сиве волосся було зав'язане вузлом на голові, і утримувалося блискучим обручом, з незрозумілого матеріалу. Ще на ній була груба сукня без рукавів, на довжину всього тіла. Вона здавалася дуже старою та тендітною до того часу, поки Арес не наблизився до неї, і не подивився їй у вічі. В цих очах не було ані старості, ані слабкості. Її живі зелені очі дивилися на Ареса пронизливо, наче очі гірського яструба. Стара безшумно засміялася, і її тіло затремтіло від сміху. Потім вона запитала: