Розділ 14

Весь день Арес настирливо рухався на схід, у напрямку високої гори вдалині. Вночі він відпочив, а вранці знову пішов у напрямку гори, хоча вона майже не наблизилася, з учорашнього дня. Він йшов та йшов, і йому вже стало здаватися, що він втратив рахунок часу і координати простору. Часом місцевість ковзала назад, а в інших випадках, здавалося, минали роки для подолання невеликої відстані. Арес вже не був упевнений щодо того, де точно знаходиться, хоча не сумнівався, що рухається на схід. Багато разів дощ починався та припинявся, і тому в деяких місцях бігли струмки. Хмари іноді окреслювалися яскравими лініями, які миттєво стиралися сірістю. Коли сонце вкотре засвітило йому в очі, то він згадав жартівливе попередження Ліліт: «коли тінь людини лежить перед нею, і вона може бачити її, то злий дух непомітно підбирається до нього». Арес посміхнувся сам собі, але машинально озирнувся назад, і засміявся. Хоча ця місцевість і була чужа, але він не відчував тут зла. Але, все-таки, він рухався повільно та обережно, ніби земля будь-якої миті могла розступитися під ногами.

Незабаром Арес опинився на дивній відкритій місцевості. Це була кам'яниста поверхня, омита Всесвітнім Потопом та з’їдена часом. Ледве помітна стежка привела його на край кам'яного плато, і він пішов уздовж урвища, іноді з побоюванням поглядаючи вниз. Не було жодної можливості для спуску: обрив внизу був крутий та глибокий. Переконавшись у цьому ще раз, Арес вернувся на стежку і почав уважно оглядати місцевість навкруги. При світлі вранішнього сонця він помітив заглиблення в скелі, ніби в нього колись упиралося щось дуже велике та важке. Арес подивився на протилежний бік прірви, і там побачив рівний майданчик. Він зрозумів: в це заглиблення колись упирався міст, що з'єднував це місце і той рівний майданчик. Але міст, швидше за все, було змито хвилею Всесвітнього Потопу. «Змитий так змитий, - подумав Арес, - але перебратися через прірву потрібно». Він візуально виміряв відстань до протилежного краю. Так, доведеться стрибати. Трохи хоробрості, трішки левітації, і він буде на тій стороні. Арес прив'язав свої два мечі до мішка, взяв його за лямку, прокрутив над головою і кинув. Мечі брязнули об камінь на тому боці, приземлившись біля краю прірви. Потім він зняв чоботи, зв'язав їх поясом і теж перекинув через прірву. Камінь під босими ногами виявився гарячим та колючим. Зібравши всю рішучість, у свій величезний кулак, Арес відійшов на десяток кроків і побіг до краю прірви. Вже в стрибку він зігнувся, не думаючи ні про що інше, тільки про втрату ваги.

На тій стороні він ударився з такою силою, що ледве не зламав кістки. Ще довго лежав, важко дихаючи і поступово усвідомлюючи, що дивом перестрибнув цю прірву. Його левітація не спрацювала, як потрібно…

Все тіло боліло. Поволі взувся, перекинув мішок за спину і пішов далі. За кілька десятків кроків він помітив, на камені, подряпини, ніби по ньому тягли щось гострокутне та важке. За кам'яним плато, на смужці м'якого ґрунту, чітко проступали сліди копит. На чагарнику Арес помітив шматок рудої шерсті, яку залишили після себе козодої…

Арес пішов їхнім слідом, який читати на ґрунті було не складно. Незабаром він спустився крутим схилом, і опинився серед химерно вигнутих дерев. Спочатку вони були йому до пояса, але поступово ставали все вищими та вищими. Згодом ці рідкі дерева перетворилися на густий ліс, куди не проникали промені світла. Тут панували сутінки, і під ногами шелестів дрібний мох. Арес йшов за козодоями, які залишили глибокі сліди на цьому моховому покривалі. Спочатку воно було м'яким і пружинистим, а потім почало світитися примарним фосфорним світлом. Через деякий час стемніло, і Арес вже не бачив слідів козодоїв. Ночувати в цьому місці зовсім не хотілося, але й повертатись назад не було бажання. Арес зупинився і уважно прислухався. Легкий вітерець, що проникав у глибину лісу, ворушив крони дерев, які видавали глухий шепіт. Аресу здалося, що він чує в цьому шепоті якісь дивні слова, уривки фраз, якими обмінювалися козодої.

Арес зробив кілька кроків і зупинився біля товстого дерева, підніжжя якого потопало в пухнастому килимі, з моху. Потрібно було поїсти, попити і відпочити. Присівши, і притулившись спиною до дерева, він відчув себе в безпеці. Все довкола взагалі накрилося темрявою, і вітер доніс легкий приємний аромат. Арес трохи поїв і відпив із фляги. Хотілося ще їсти, і шлунок продовжував вимагати суттєвішого наповнення, але на цьому трапеза закінчилася.

Арес розслабився і його охопила сонлива слабкість. Очі заплющилися, і його почало нести кудись далеко. Заснути зараз – це повне божевілля… повне божевілля… Якесь внутрішнє попередження намагалося його підняти, але пелена сну накотила і зімкнулась над ним. Попереду хвиля, вона все вище і вище… ось вона вже накриває з головою… Його почало здавлювати, і Арес почав задихатися. Задихаючись, він різко прокинувся. Води довкола не було, але він потопав під килимом моху, який доходив йому вже до підборіддя. Мох швидко розростався, намагаючись повністю поглинути його в своїх обіймах. Щупальці моху розросталися навколо дерева, намагаючись огорнути Ареса з ніг до голови. Страх, що охопив його, надав сили, і він спробував скинути цю волохату ковдру. Але руки та ноги були, ніби пов'язані міцними мотузками. «Напевно, це прийшла найдурніша смерть, яку можна уявити», - подумав Арес, і почав крутити головою. І тут до нього дійшло, що мох не так вже й сильно його пов'язує. Головою крутити можна, нормально дихається, нічого не німіє. Він просто в полоні, і життю його, поки що, ніщо не загрожує. Хоча й слабка, але все ж якась втіха.