*******

Незабаром планета набула чіткіших контурів. Стало помітно, що після Всесвітнього Потопу дно океану піднялося вверх, виставивши напоказ те, що багато тисячоліть було приховано в його глибинах. Причому піднялося воно ґрунтовно, заливши мулом половину планети. Земля внизу здавалася холодною та неживою, і тільки десь, на висоті п'яти кілометрів від поверхні, стали помітні тварини, що блукали на березі океану. А біля берега вода кишіла великими водяними хижаками, що люто нападали на цих бродячих по берегу. А ті, в свою чергу, не менш агресивно нападали на мешканців океану.

Арес розглядав поверхню планети в ілюмінатор пасажирського відсіку. Йому відкривалися неосяжні зелені простори диких земель та лісів, подекуди проглядалися вишикувані, в правильному порядку, зруйновані атлантські міста, вірніше купи каміння, що залишилися від них.

- Ти бачиш ознаки людського життя? – запитала Нікатея, що підійшла до сина. Арес відчув тремтіння її голосу, хоча мати намагалася зберігати спокій.

- Ти хвилюєшся?

- Зовсім трішечки, - сумно відповіла Нікатея. - Земля зараз – це втілення чистої незайманої енергії. І цю чисту енергію ми маємо перетворити і пристосувати до потреб нової цивілізації, заповнити цей світ новими зв'язками та чистими взаємовідносинами.

Згодом з'явилися обриси зруйнованого міста. Хмари пропливали низько над землею, і клуби холодного туману огортали похмурі контури Міста Семи Пірамід, яке проступало з пісків випаленої пустелі, немов члени ледь присипаного трупа. Вікові камені внизу ще дихали страхом, перед кілометровою океанською хвилею, що накрила його, і омила від людських гріхів та провин. В цій частині Землі, до Потопу, не було великих водойм, але після нього утворилося кілька великих озер, що булькотіли підземними газами. На північ, від міста, стояли гори, зрівняні з землею, і до горизонту простягалися змиті фермерські поля та поселення, – такою тут була поверхня Землі, яка раніше служила ареною для діянь, сповнених слави, могутності, блиску та пишноти Великої Атлантиди.

Корабель заклав віраж, залишивши в небі інверсійний слід, і почав приземлятися біля Золотих Воріт міста. Реактивні струмені двигунів перетворилися на вогняні стовпи, і оплавили пісок, перетворивши його на зелене скло. Широкі опори з шипінням розкрилися, і повільно опустилися на ґрунт. З корабля висунувся похилий широкий трап, закопавшись у м'який ґрунт. Першими на нього ступили ліріанці та Титани Атлантиди, з охорони Чиктота. Тримаючи лазери напоготові, вони насторожено озиралися та принюхувалися, наче гончі собаки. Але довкола було тихо та порожньо. Слідом за ними з'явилися Чиктот, Нікатея, Арес та Ліліт.

- Земля, - зітхнув Імператор. - Я вже й не мріяв, що знову побачу її. І не знаю, втішений я, чи розчарований, від її вигляду.

Арес подивився на діда, і обережно втягнув в себе земне повітря. І одразу ж відчув, як воно обпекло ніздрі та горло, вогнем спалахнуло в легенях. Він зробив ще вдих, і ще один. Після чергового вдиху, повітря принесло запахи та відчуття життя, - таке собі дивне емоційне збудження. Арес відчув, як кров забилася в скронях, і завирувала по всьому тілу.

На відміну від брата, Ліліт відчувала в повітрі запах гнилі, і щось зловісне, через що кров застигала в жилах. Навколо все було всіяне кістками риб і тварин, що стирчали з піску, колишнього морського мулу. Зліва болото кишіло зміями, ящірками та крокодилами, в густих зарослях хмарами роїлися комахи. Цей краєвид пригнічував її, і вселяв нудотну огиду. Сонце сліпуче виблискувало в безхмарному небі, яке здавалося якимось чорним та холодним.

Всі обережно пішли по піску, в бік Міста Семи Пірамід, яке спало вічним сном. І ніяк не вірилося, що в цьому місті колись вирувало життя, - настільки воно випромінювало злу силу, яка відштовхувала все живе, немов наказуючи відступитися від нього.

Раптом місто застогнало поривом піщаної бурі, і пролунав такий пронизливий свист, наче повітря зі свистом втягнулося в порожнечу. Всі відсахнулися назад, і спрямували погляди до горизонту пустелі, що тягнулася далеко на схід. Титани, які йшли попереду, дивно схилили голови, прислухаючись.

- Аресе, ти бачиш? - запитала брата Ліліт, стиснувши його руку.

- Не бачу.

- Хвиля. Ти її не бачиш? Кілометрова чорна хвиля. Вона котиться прямо на нас.

- Тобі мерещиться.

- Дивись туди, Аресе!

- Ну, що там?

- Місто вдалині! Величезне місто, на березі океану! Воно розколюється надвоє, воно руйнується і йде під землю!

Арес мимоволі глянув на діда. Того били дрижаки, піт котився по його обличчю. Коли сильний порив вітру жбурнув жменю піску в його розплющені очі, то Імператор впав навколішки, і заплакав. Чи то від різі в очах, чи то від чогось іншого…

До Ареса прийшло якесь неприємне відчуття. Відбулася якась принизлива і ганебна демонстрація почуттів, яка не відповідала статусу Імператора Атлантиди. Хоча як знати, дід століттями правив наймогутнішою цивілізацією Землі, якої вже не було на цій планеті. Імперії не стало, а Імператор залишився жити...