Розділ 8

Арес стояв на краю ліріанського космодрому, і в нього мимоволі дух перехопило від побаченого. Перед ним був величезний сріблясто-чорний космічний корабель, який сяяв вогнями, наче блискуча прикраса. Його ілюмінатори світилися різними кольорами, хоча більшість з них були темними. Арес знав, що там, за чорними металевими екранами, були секції, в яких перебували спеціальні пасажири. Там були майбутні жителі Землі.

- Через дві години відлітаємо, - тихо сказав пілот, що підійшов. - Знадобиться кілька діб, щоб досягти Землі.

- Кілька діб? - здивувалася Ліліт. – Для такої громадини це фантастично.

- Да, саме так, - погодився пілот. - На цьому кораблі п'ять тисяч дикунів, і ще більше різних тварин.

Ліліт подивилася на пілота впритул, з посмішкою розглядаючи обличчя ліріанця.

- Чудова вийде мелодрама, - засміялася вона. – Хотілося би знати, хто постановник цієї вистави?

- Заткнися, Ліліт! - гаркнув на неї Арес. - Не роби фальшстарт!

- Мені здається, - сказала Ліліт, - що наша доля на Землі залежатиме від цих дикунів.

- Що ти маєш на увазі? - запитав Арес.

- Ми не знаємо, на що вони запрограмовані, і як вони поведуть себе в непередбачених ситуаціях, - відповіла Ліліт. – Ми не знаємо, яка в них закладена релігія, і якому богу вони будуть поклонятися.

Пілот осторонь мовчки спостерігав за близнюками, слухаючи їхній діалог.

- Всі вони, - промовив він, - вважатимуть кожного з вас божеством, що з'явилося у світі, щоб навчати та наставляти їх. Хоча деякі вважатимуть це єрессю. Для них ви створите особливі правила, своє священне писання.

Арес заперечливо похитав головою, показуючи, що не згоден.

- А якщо їм буде начхати на нашу релігію? Вони не приймуть її?

- Ну, тоді вам доведеться показати жорстокість богів.

- Я тебе не зрозумів, ліріанець, - промовив Арес. – Що це дасть?

Пілот посміхнувся.

- Це спонукає дикунів повірити у ваші релігійні догмати. І, швидше за все, це розважить вас і допоможе краще пізнати їх, поки якась гидота не звалиться вам на голови. Можливо, ви зрозумієте щось дуже важливе, і в якийсь момент це врятує землю від чергового Всесвітнього Потопу.

- І що з цього випливає? – засміялася Ліліт.

- Випливає те, що ви - наш черговий острів в Океані Часу, - відповів ліріанець. - Кожен з вас як частинка візерунка в гобелені історії, який ще нікому не вдалося скласти з того часу, коли перша людина з'явилася на Землі. Це для нас таємниця. А розгадувати таємниці ми любимо найбільше, в цій Галактиці. Ну, крім рептилоїдів, звісно.

- Я згодна бути вашою таємницею, - без тіні хвилювання промовила Ліліт. – Раніше мені й на думку не спадало, що вся мудрість ліріанців полягає у розгадуванні таємниць.

- У цьому вся краса нашого буття, - відповів пілот. – А ви, земляни, як діти…

- А ми і є діти, ліріанець, - загадково промовив Арес. - Вічні Діти Землі.

І вже за кілька годин група кораблів, весь ліріанський експедиційний корпус, виходили на орбіту Арістона. Через якусь мить всі судна вишикувалися в лінію, увійшли до гіперпростору, і згустки невловимої енергії закружляли в космосі. Як єдине ціле, всі ліріанські кораблі націлилися на Землю, щоб в черговий раз заселити її новою цивілізацією.

А потім було декілька монотонних днів, які Арес проводив у капсулі, в трансовому сні. В цьому сні до нього завжди приходила музика, що складалася з в'язких та тягучих звуків, і під цю музику з’являлися танцюючі фігури... А потім лунали якісь голоси... Арес періодично здригався і прокидався, від цього кошмару...

В кінці п'ятого дня польоту, коли Арес вийшов на оглядову палубу після пробудження, до нього підійшов Чиктот.

- Як було раніше на Землі, вже ніколи не буде, - сумно промовив він. - Вже ніколи не буде так, як було в Атлантиді.

Потім вони довго стояли і дивилися на синьо-зелений примарний ореол Землі, що висів у космосі, немов помутнілий сапфір.

- Я пам'ятаю той день, коли ми тікали з Землі, перед Всесвітнім Потопом, - сказав Імператор. – Здається, це наче було вчора.

- А як на мене, то вже минула ціла вічність, - відповів Арес. – У нас, діду, різне сприйняття часу.

Чиктот зітхнув.

- Так, Аресе. Тут одне з двох, або я занадто старий, або ти занадто молодий.

- Ти хочеш розповісти мені про «старі добрі часи»?

- Аресе, може я й старий, але не дурний.

- В мене і в думках не було нічого подібного, - посміхнувся Арес. - Я завжди навчаюся на твоїх помилках, Імператор Атлантиди.

- Головне, щоб ці помилки не були смертельними, - відповів Чиктот, - а то засвоювати їх буде хтось інший.

- Так, здається так, - сказав Арес, і, розвернувшись, пішов геть.

- Все буде не так, як було за часів Атлантиди, - услід йому зітхнув Імператор.

Вранці, наступного дня, кораблі почали наближатися до Землі, яка оберталася навколо Сонця великою похилою орбітою, і досить далеко від трас регулярного космічного руху. Через оглядовий екран Аресу було видно планету, в її теперішній фазі. Це була звичайна темрява, підсвічена по краях золотаво-червоними променями Сонця. Арес був здивований, наскільки незвичною була планета з далекої орбіти. Земля була схожа на гігантське темне плескате коло, обрамлене двома смугами – червоною та блакитною. По мірі наближення вона перетворилася на блискучу кулю, - блакитну в тих місцях, де були океани, і відтінена там, де лежали величезні зелені континенти. А ще були рудувато-коричневі місця, наче покриті іржею. Поруч із Землею сяяв Місяць, становище якого повністю залежало від каталізаторів, що були всередині нього. Задивившись на це, Арес навіть не помітив, як на кораблі відключили внутрішню гравітацію і змінили вектор тяги. Корабель полетів до Землі по спіралі.