*******

Але особисто Ареса ці запахи не хвилювали, його цікавили їхні почуття та емоції. Він плавав у морі вражень, пропускаючи їх крізь себе. Це були почуття людей на зорі їхнього зародження, коли вони ще не знали про своє походження. Всередині них кипіли людські пристрасті, - первісні і непідробні, примітивні і зрозумілі. Це була п’янка суміш радості та смутку, туги та болю…

Арес глянув на Ліліт. Він відчував, що сестра напружена, і в неї виникла купа запитань.

- Вони люди, Ліліт, - заспокоїв її Арес. – Вони як ми.

Вона кивнула і промовила:

- Або пародія на нас. Це якась паралельна еволюція, але це наша, земна еволюція.

Коли діти минули останні ряди хатин і вийшли на відкритий простір, то були трохи приголомшені. Дикуни були повсюди, вони повністю заполонили величезну галявину. Вони всі сиділи на траві, мовчки дивлячись на Енліла, який щось говорив їм. Сиділи вони настільки тісно, що між ними ледве можна було протиснутися. Багато хто влаштувався на деревах, обліпивши нижні гілки.

Арес спробував порахувати дикунів, але одразу ж відкинув цю ідею. Перед ним була суцільна маса істот, покритих рудою шерстю, з ніг до голови. Поряд з Енлілом, на невеликому помості, стояв новоспечений релігійний діяч, один з дикунів. Обличчя його було звернене до тих, хто сидів на траві, і він кричав на них дивним голосом, - шалено та пристрасно, розмахуючи довгими руками. Різким, металевим голосом він повторював слова знову і знову, з якоюсь дивною наполегливістю та владним ентузіазмом. Дикуни сиділи нерухомо та безмовно. Аресові здалося, що ніхто з них не слухав цього проповідника, вони наче медитували при світлі дня. Це видовище трохи потривожило його, але тільки тому, що він розумів його значення. І ще була одна цікава деталь. Було схоже на те, що вони ніколи не милися, і ніколи не знімали свого одягу, навіть під час сну. Але ці дикуни не мали ніякого неприємного тілесного запаху, за винятком приторно-солодкуватого.

Діти спробували пройти вперед, повз лежачих на траві, але по черзі наступали на чиюсь руку чи ногу. Помітивши їх, новоявлений жрець замовк, а Енліл махнув рукою, щоб вони відійшли назад. Діти так і зробили, а Енліл продовжив розмовляти з дикунами, жестами пояснюючи їм деякі складні вислови. Їхні обличчя при цьому нагадували калейдоскоп, який змінював картинки, коли Енліл його повертав. На більшість його простих питань дикуни не відповідали. А якщо й відповідали, то невиразно, наче діти, із загальмованою реакцією. Запитань Енлілу вони не задавали.

Після цієї імпровізованої лекції дикуни почали розходитися по своїх хатинах. Арес дивився на них і уявляв, як вони сидять там, дивлячись прямо перед собою, на голу стіну. І чим довше він уявляв все це, тим менше він щось розумів.

Коли до них підійшов Енліл, то Ліліт одразу ж запитала в нього:

- Наскільки я розумію, ці істоти об'єднуються в групи залежно від того, яка перед ними поставлена задача?

- Так, ти правильно розумієш, - відповів Енліл. – Цей процес так і відбувається в цивілізаціях, що зароджуються

- І кожному з них відомо, на що здатен його сусід?

- Так, все правильно. Але процес запам'ятовування не є для них миттєвим та зрозумілим. Щоб ця інформація не загубилася, її потрібно постійно освіжати в пам'яті. А це приходить з практикою. Спочатку, через відсутність концентрації уваги, вони знають один про одного дуже мало. Вони перебувають на первісному рівні розвитку, і тому не усвідомлюють своїх потенційних можливостей.

- Зрозуміло, - відповіла Ліліт. – Вони змагаються один з одним в розумових здібностях. І ще я помітила в їх очах страх самотності.

Ліріанець посміхнувся.

- Так Ліліт, ти правильно підмітила, в них закладено це почуття. Людина приречена на вічну самотність, але вона не хоче бути самотньою. Вона завжди когось шукає, прагне спілкування, тягнеться до інших, через безодню самотності. Одні не можуть її подолати, іншим це вдається. Людині дали Богів, бо вона боїться самотності, в порожньому Всесвіті. Рохли знаходять тут свого Бога, або те, що можуть назвати Богом. І ніякого обману почуттів, це ключ до таємниць світобудови.