*******

Діти стояли нерухомо, не відриваючи очей від цього дивного поселення. Ці убогі хатинки, серед квітучих дерев, вселяли спокій та умиротворення. Вікна на стінах виглядали так, наче їх намалювали чорною фарбою, на полотні. Не було помітно ні найменшого руху, не було чутно жодного звуку.

Діти підійшли до крайньої хатини, і Ліліт ногою відчинила двері. Хоча, це було складно назвати дверима: кілька дощок, зв'язаних між собою ганчірками та лозою. Хата була маленькою, тендітною, але з високою стелею – точно під триметровий зріст ліріанців. Коли діти увійшли, то в ніс ударив різкий запах аміаку. В дальньому кутку лежала дивна істота, з довгим брудним волоссям, яка з страхом дивилася на них, із-під купи ганчір'я. Арес вловив у мозку дикуна гострий голод, змішаний зі страхом та розгубленістю. В такому стані він міг накинутися на них. Поруч з ним сиділа стара жінка. Її ніс нависав над беззубим ротом, що провалився, а на шиї красувався величезний червоний рубець. Колись чорне, а тепер із сильною просіддю волосся, являло собою вороняче гніздо. По запаху в повітрі Арес здогадався, що це від неї так несло аміаком.

- Як тебе звати? – тихо запитала Ліліт, підійшовши до істоти під ганчір'ям. Він не відповів, а тільки захникав і сховався ще глибше, під купою ганчір'я. Тупий жах, що опанував ним, не відпускав його. Але, все ж таки, він вдивлявся своїм безглуздим та нерозумним поглядом в обличчя Ліліт, ніби шукаючи там щось…

Потім цей зморшкуватий і брудний тип, у рваних лахміттях, піднявся, показав рукою на себе і посміхнувся, - ніжною та нехитрою посмішкою маленької дитини. З крихітної потайної кишеньки, на куртці, він дістав і простягнув Ліліт невеликий золотий диск, із гербом Атлантиди. Він зрозуміло показав, що диск тепер належить їй. Коли він збагнув, що дівчина прийняла подарунок, то задоволено кивнув і посміхнувся, ніби вдалася якась давня задумка. Потім глянув на Ареса, якось сумно, ніби когось згадавши, розвернувся і поплентався до своєї купи ганчір'я.

Діти розвернулися і швидко вийшли назовні. Вже на вулиці Ліліт ще раз показала Аресу диск, і проговорила:

- Дід мені розповідав, що багато років тому, Срібний Легіон Титанів Атлантиди відвідував цю планету, - перед експедицією на Місяць. Цей диск належав Командору Валіусу, його сину. Тільки навіщо він дав його дикунові?

- Ну, це знає лише сам Валіус, - відповів Арес.

Ліліт дбайливо заховала золотий диск у бокову кишеню. «Потрібно буде докладніше розпитати діда про цей диск, - подумала вона».

Арес здригнувся, і по його спині раптом пройшов холодок, який завжди безпомилково підказував, що за ним стежать. Він повільно обернувся назад. Дорогу до лісу перегороджували дикуни, щонайменше особин сорок. Вони стояли півколом, і виглядали радше цікавими, ніж ворожими. Вони дивилися на дітей, із якимось священним трепетом.

- Будь обережний, Аресе, - тихо промовила Ліліт. - Ти не знаєш, як себе поведуть ці істоти.

Арес зробив кілька кроків у їхній бік і зупинився. Найвищий із них не діставав йому і до плеча. Це були зарослі волоссям дикуни, з дуркуватими обличчями, одягнені в грубу одежину, і в лаптях. На жовтих обличчях блукав вираз безтурботного ідіотизму. Зброї в них не було: їхні руки, як і очі, були порожніми. Хоча, як було видно, всі вони були похилого віку, хоча і без жодної зморшки на обличчі. І ще одним генетичним порушенням були їхні лисі голови. Така собі юрба лисих, розумово відсталих старих дітей.

Найближчий до Ареса дикун виступив вперед, і, зупинившись, промовив щось тихим голосом. Всі дикуни закивали головами, і, немов по команді, опустилися на коліна.

За хвилину вони піднялися, і їхній ватажок підійшов до дітей.

- Ідіть за нами, - тихо промовив він, на ломаному галактичному санскриті.

Діти кивнули і пішли за ним, на околицю поселення. І вже за сотню кроків навколо почався такий гам, що в Ареса вуха заклало. А все тому, що всюди снували діти, які бігали голяка. Вони, як сині м'ячики, стрибали довкола і свистіли. Деякі пирхали і посміхалися, смикаючи Ареса і Ліліт за одяг. Всі вони були рудоволосі та коротконогі, і постійно випорожнювалися. Ці запахи, змішані з запахами самих дикунів, надавали повітрю різкого «аромату».