*******

- Це големи, - тихо промовила Ліліт. – Вартові Воріт Райського Саду.

- Їх ще називають Залізними Ангелами, - підправив сестру Арес. – А якщо зрозуміліше, то це роботи-охоронці, які тримають у напрузі та послуху тих, хто живе за цими воротами.

Так, це були големи. Вони цілком і повністю були породженням науки та магії, і являли собою тіла з заліза, пластику та інших незрозумілих матеріалів. Всередині кожного з них був невеличкий ядерний реактор. Голова, виблискуючи хромом, була посаджена прямо на плечі, що надавало їм ще більш зловісного вигляду. Потужні підсилювачі, встановлені з обох боків хромованої голови, могли видавати таку сирену в інфразвуковому спектрі, яка викликала у звичайної людини первісний жах та паніку. Земля вібрувала від такої звукової хвилі. Цьому роботу ніпочому був вплив радіації, токсинів чи магнітних коливань. Багато інопланетних цивілізацій створювали собі подібних монстрів, щоб ті підкорялися та служили їм. Арес дивився на цих големів, і йому здалося, що вони наче принюхуються до нього.

- Куди нам тепер? – запитала Ліліт, і тон її голосу чітко говорив про те, що почувається вона незатишно, поряд із цими залізяками.

Арес мовчав, хоча і розумів, що треба пройти крізь ворота. Але ці статуї…

- Ходімо, - рішуче заявив він, і пішов уперед.

Але як тільки вони підійшли до Райських Воріт, залізні статуї хитнулися і почали махати мечами, роблячи неймовірні піруети. Мечі зупинилися за лічені сантиметри від дитячих голів.

- Скажи пароль, – в унісон протрубили роботи.

Арес побачив, як напружилася Ліліт, а її рука потяглася до мініатюрного лазера, на поясі.

- Скажи пароль! - знову гримнули статуї.

- Не ворушися, - шепнув Арес сестрі, розуміючи, що якщо вони схиблять, то мечі зроблять свою криваву роботу точно та впевнено. І було незрозуміло, як їм викрутитись із цієї ситуації. Навіть у повітрі відчувалося, що нетерпіння големів зростає.

- Скажи пароль!

Ця вимога задзвеніла, як останнє попередження. Арес хотів крикнути Ліліт, щоб вона відскочила назад, сподіваючись, що хоч вона забереться з лінії атаки, коли замелькають мечі.

- Пароль «Сім'яза», - пролунав позаду чоловічий голос, який Аресу був добре знайомий. Це був голос Енліла.

- Сім'яза! - голосно крикнув Арес. – Сім'яза!

Големи подалися назад, прибрали мечі в піхви, і знову завмерли мертвими статуями.

- У вас тридцять секунд, щоб пройти ворота! - вигукнув Енліл. - Тільки не стійте істуканами, проходьте швидше, потім побачимось! Я вражений!

- Навряд чи ми вражені менше за тебе, - крикнула Ліліт, прошмигнувши за ворота.

За воротами пахло незнайомими квітами, кислою капустою та гноєм. Кам'яні колони вздовж дороги, які були розташовані в шаховому порядку, також обвивали змії.

Коли широкі бронзові ворота зачинилися за ними, Арес замітив, що вони, зсередини, гравіровані лініями та спіралями, які під певними кутами перетворювалися на гнучкі тіла змій, що звивалися кільцями та перепліталися в шлюбних іграх. Навпроти воріт стояло величезне дерево з розлогими гілками, на яких висіли дивні плоди, - круглі, як кулі. Кожна з цих куль була наполовину біла, наполовину чорна. Стовбур дерева обвивали дві змії, і їхні голови лежали десь на вершині. "Занадто багато змій, для такої невеликої території, - подумав Арес". І тут йому згадалося, що в його діда, на лівому плечі, було татуювання, - кільце змії, що заковтувала свій хвіст. І наскільки він пам'ятав історію, такі татуювання носили всі Титани Атлантиди.

Діти обігнули величезне дерево зі зміями, пройшли повз колони, і підійшли до узлісся. Потім повільно та обережно зайшли до лісу, що складався з густих рядів стародавніх дубів. За дубами починалися чагарники, зовсім не схожі на звичайні кущі, і здавалися якимись штучними та декоративними. Вгорі висіло Сонце, а по небу низенько повзли важкі хмари.

У напівтемряві лісової глушини Арес розгледів вузьку стежинку, що петляла між деревами. Ця стежинка незабаром вивела їх на величезну галявину, по якій гордо проходжувалися павичі, з райдужними розпущеними хвостами. Птахи на деревах співали свої трелі, а галявина була всіяна стежками, кожна з яких вела до дивних конструкцій. Тільки за кілька хвилин до дітей дійшло, що ці конструкції були примітивним людським житлом, - з дерев'яних прутів, каміння та глини. Так, це було примітивно, але це було творінням рук людських.