Розділ 2

Наступного ранку я прокинулася дуже рано. На душі було спокійно та радісно, - я була з дітьми, і в безпечному місці. Я лежала в розкішному ліжку, потопаючи в шовковистих повітряних перинах. Стіни та підлога тут були мармуровими, круглі вікна піднімалися від підлоги до самої стелі. Все навколо було якимось дуже урочистим та занадто пихатим. Я підвелася і підійшла до вікна. Кімната знаходилася надто високо над землею, бо вид відкривався дуже об'ємний. Ще приємно було бачити світло, - звичайнісіньке яскраве світло рідного Сонця, на чужій планеті.

На кріслі, поряд з ліжком, лежали чоботи з м'якої шкіри і накидка, підбита хутром. Я взяла її в руки і посміхнулася, бо це був улюблений одяг амазонок. «Ну й маніпулятори ці ліріанці, – подумала я».

Десь далеко, за дверима, тихо задзеленчав дзвіночок, наближаючись до моєї кімнати. Згодом двері безшумно відчинилися, і в кімнату зайшов сивий високорослий атлант. Якийсь час, правда, він нерухомо постояв у дверях, роздивляючись мене.

- Ну, привіт, принцеса амазонок! - проговорив він з посмішкою.

Він був одягнений у блискучий одяг: сиве волосся, притиснуте золотистою сіточкою до голови, падало на плечі.

Я кивнула головою на його привітання, і промовила:

- Мені здається, ми не знайомі.

- Я так і думав, що ти мене не впізнаєш, - сказав атлант і знову посміхнувся. – Я Чиктот, Імператор Атлантиди. Я твій батько, Нікатея...

Я лише на одну мить розгубилася.

- Вибач, батьку. Я мусила одразу здогадатися, адже мені було відомо, що ти тут.

- Нічого, я тебе розумію. Ну, як тобі тут? Як діти?

- Діти як діти, добрі та славні. Що будемо робити далі, Імператоре, на цій планеті?

- Будемо жити, дочко, і виконувати свій обов'язок. Хто як зуміє.

- Розкажи мені про Валіуса. Ти знаєш де він зараз? Мати казала, що він став Командором Титанів Атлантиди, і здобув перемогу в багатьох битвах. А я все життя за ним сумувала, мені його не вистачало.

- Так, Валіус був майстром зброї, але він не дуже любив воювати. Для нього це був обов'язок, кармічне завдання, яке світ ставив перед ним, - світ і Садівники Землі. Але він робив свою роботу добре, хоча радості вона йому не приносила. Жреці мені говорили, що книги він любив більше, ніж зброю.

- Чому ви дозволили чаклунам знищити атлантську цивілізацію? - раптом запитала я. – Титани мали знищити цих чудовиськ, вони повинні були зрівняти їх острів з землею! На що ти розраховував, Імператор Атлантиди?

- На останню краплю їхньої розсудливості, Нікатея. Так, спочатку ми загралися в шляхетність, а потім все пішло не так, як хотілося. В результаті я ухвалив важке рішення, залишивши Атлантиду. Але тоді воно здавалося мені єдино правильним, бо я вже не міг запобігти катастрофі.

- Знищення Атлантиди було передбачено? - здивовано запитала я.

- З лякаючою точністю, і я про це знав, - відповів Чиктот. – Ми десь переступили ту межу моральності, за якою була прірва. Ми будували хмарочоси та космічні кораблі, намагалися клонувати людей та підкорювати Всесвіт, не володіючи при цьому елементарним розумінням законів світобудови. У всі часи атланти прагнули рухатися вперед, і тільки вперед. І чомусь завжди поверталися до свого тваринного початку, у свій «кам'яний вік». І так до нескінченності, із раси в расу. Ти розумієш, Нікатея, так було мільйони років тому, так буде і в майбутньому, через тисячоліття після нас. Захоплюючись науково-технічним прогресом, людина цього не усвідомлює. Всі чомусь забувають, що стіна, яка відокремлює будь-яку розвинену цивілізацію від варварства, занадто тонка та хрупка, наче лист скла. Достатньо невеличкого поштовху, і ми знову опиняємося в первісному суспільстві, у своєму кам'яному віці. Давай більше не будемо про це, дочко. Я можу побачити своїх онуків?

- Вибач, батьку, за цю розмову. Почекай, я зараз їх приведу.

Я вийшла в коридор і попрямувала до дитячої кімнати Ареса, яка була поряд з кімнатою Ліліт.

Безшумно відчинивши двері, я розпізнала в ранковій напівтемряві Ареса, який лежав на широкому ліжку, тримаючи одну руку на ковдрі, а іншу за головою. Жалюзі, на круглому вікні, відкидали на його обличчя тіні. Якийсь час я вдивлялася в обличчя сина, овал якого був дуже схожий на мій власний. І тільки тепер я помітила його зрілість, що прийшла на заміну дитинству, і різкі риси Абадона, що проступали. Я дивилася на лице свого хлопчика, і перед очима пропливала низка образів, з'єднаних у єдиний ланцюжок. Мені дуже захотілося підійти до нього, стати перед ним на коліна і міцно обійняти його. Але я тільки тихо покликала:

- Арес!

- Я не сплю, мамо, - промовив Арес, розплющивши очі. - Що ти хотіла?