*******

Колосальні розміри всього, на чому затримувався мій погляд, вражали. Жодна земна істота не бачила подібної сили, яка так неймовірно тиснула та пригнічувала.

 Під куполом Піраміди світило штучне сонце. Ще безліч кришталевих куль просто висіли в повітрі, освічуючи все навколо. Обкладені золотом стіни відбивали та розсіювали світло цих куль, по всьому внутрішньому місту. Я з дітьми ніби опинилася всередині величезної призми, залитої яскравим світлом. Арес навіть затулив очі долонею і напружився. І це, явно, йому не подобалося. А тут ще підійшла якась істота, схожа на людину.

- Ласкаво просимо на Арістон, - озвався зустрічаючий.

Його мова щось нагадала мені. Я подивилася на його чоло, і роздивилася бліде татуювання серійного номера. За минулі роки я зовсім забула про існування андроїдів. Так, я вже багато чого забула, немало стерлося з пам'яті.

 Потім андроїд повів нас по лабіринтах цієї будівлі, обвішаних світлопоглинаючими екранами. Скрізь гуділи енергетичні поля силового захисту.

 Коридори, якими ми йшли, поступово і непомітно ставали ширшими та вищими. Незабаром ми увійшли до величезного музею скульптур. Неможливо було визначити величину цього залу, бо його розміри та контури змінювалися, залежно від кута зору спостерігача. По центру зали височіли п’ятидесяти метрові статуї інопланетних друзів ліріанців: паскатів, анубісів, ящерів та багатьох інших створінь Всесвіту. Статуї були вироблені із золота, оріхалка та синього кришталю. В цьому музеї було безліч дивовижних речей, описати які було просто неможливо.

 Наприкінці зали до нас підійшов триметровий озброєний ліріанець, який замінив людину-андроїда. Він повів нас коридорами і переходами, минаючи безліч овальних дверей, що мерехтіли різнокольоровими вогниками. Коридори, якими ми йшли, поступово ставали ще більш вищими та ширшими. І тут попереду виникли неабиякі двері, які були настільки величезними, що їх, швидше за все, треба було назвати брамою, аніж дверима. Ці ворота відчинилися, і ми увійшли до величезної зали.

 Я відчула якесь лякаюче задоволення, потрапивши в це приміщення. Багато питань, що виникали в моєму житті, отримали тут своє роз'яснення. Слід зауважити, що не всі отримані відповіді мене задовольнили.

- Що це означає? - швидше механічно, ніж усвідомлено, запитала я у ліріанця.

- Це частина величезної колекції мистецтва Галактики, - відповів він. – Багато хто мріє побачити її, але не всім це дозволено.

- Щось у цій залі неправильне, - зауважила я.

- Простір тут влаштований за принципом калейдоскопа, - сказав провідник. – Зал набагато більший, ніж здається. Ти можеш обійти його багато разів, і щоразу виявиш новий набір експонатів. Тут простір та час знаходяться в особливій системі координат, які постійно змінюють свої космічні кути. Не беруся стверджувати точно, але, на мою думку, тут проходить межа перетинів штучно створених рівнів реальності.

 Незабаром ми вийшли із зали в коридор, наприкінці якого виднілися ще одні величезні двері, що викликали не менше здивування. Вони були десь сорок метрів заввишки, і в половину того завширшки. По обидва боки від них височіли кам'яні статуї звірів. Звірі були величезними та лякаючими, схожими чимось і на собак, і на тигрів; короткохвості та довгоморді.

- Це гаритуди, - пояснив ліріанець. – Геральдичні звірі місцевої аристократії.

Коли наша процесія наблизилася до дверей, вони м'яко роз'їхалися в різні сторони, відкриваючи величезне приміщення, в якому могла би вільно розміститися Велика Піраміда Атлантиди. Кришталеві колони, що підтримували стелю, переливалися різнобарвними вогнями. На колонах було вигравіровано тисячі рунічних знаків та людських зображень. І не лише людських. Архітектурні тонкощі вражали, а куполоподібна кришталева стеля говорила про нелюдські інженерні здібності її творців. По периметру, цієї тронної зали, у витончених нішах та на окремих постаментах, височіли скульптури представників раси ліріанців. Всі вони були з чистого золота, з вкрапленнями дорогоцінного каміння. Між ними висіли картини, із дивовижними краєвидами невідомих світів. Навіть час тут йшов якось по-особливому. Да, важко описати те, що було так непросто.

Це був тронний зал Імператора Ану, правителя планети Арістон. І далі, по периметру всього залу, з інтервалом в десять метрів, стояли високі ліріанці служби охорони, одягнені в дзеркальні сіро-чорні обладунки, із золотими пластинами на грудях. Їхні обличчя приховували рифлені склопластикові шоломи, що щільно прилягали до голів, і у всіх подробицях повторювали лінію чола, вилиць та носа. Очі ховалися за блакитними скляними вставками. Озброєні вони були невеличкими лазерами, які знаходилися в сріблястих футлярах.