***

У моєму мозку щось клацнуло, наче спрацював перемикач. Я розплющила очі і посміхнулася. Все закінчилося благополучно, загроза минула. Тепер я була пов'язана з Чашею невидимими нитками.

Я подивилася на Вагнесу, потім на Зару, що переступали з ноги на ногу. Щоправда, в їх очах не було і краплі подиву.

- Коли я читала про нього в стародавніх рукописах, то завжди гадала, що це таке, - промовила Зара. – Навіщо сиріусіяни створили його, і як?

- Нікому із землян це невідомо, - відповіла їй Вагнеса. - Ні як його створили, ні тим більше - навіщо. Люди знають лише одне: одного разу Ковчег знадобиться їм, і що потреба в ньому буде максимальною.

За вівтарем височіли дві колони з чорного мармуру, вкриті майстерно вирізаними рунами, невідомими нам.

Коли ми підходили до колон, то хтось із нас на щось наступив, звільнивши якесь джерело невидимої сили. Вгорі щось вибухнуло, яскраво спалахнуло, і між чорними колонами з'явився просторово-часовий Портал, із світлових ліній. Він глухо завібрував, заіскрився і почав розгорятися. Потім він зігнувся, витягнувся у всі боки, і в його глибині закружляли неясні тіні. Я напружила зір, намагаючись розібратися в тих тінях, і тут праворуч я помітила якийсь рух.

- Зара! - закричала я.

Але мій крик уже нічого не значив. Зара квапливо повзла навколішки до цього страшного овального Порталу, її туди засмоктувало.

Я навіть не встигла замислитися над тим, що відбувалося, як раптом виник спалах темряви, і час зупинився. Світло перетворилося на темряву, а темрява – на світло. Почало блимати, і я застигла від подиву. Зара зникла у тому Порталі.

Стискаючи меч, я кинулася за нею, вирішивши, що повинна допомогти сестрі. Перед Порталом я покотилася твердою поверхнею, відчуваючи наростаючий біль у цьому проміжку часу.

Одразу за колонами моє тіло натрапило на якийсь бар'єр, який заблокував мій рух. З'явилося відчуття огидної дезорієнтації, якоїсь роздвоєності між світами. З глибини Порталу, з нескінченно віддаленої історичної епохи, мчали виразні крики, лунала чужа мова.

- Біжи геть, Нікатея! - почула я крик Зари. – Не йди сюди! Клята прірва! Я падаю в небо!

Якоїсь миті я відчула, що мене заносить у цю прірву, і цілий хоровод думок закрутився в моїй голові. Я спробувала відповзти назад, але мене повільно і невідворотно тягнуло в цю прірву, до непроглядного мороку. Лише похмурим та байдужим богам відомо, що сталося далі...

Я притиснула долоні до вух і стрибнула назад, щосили намагаючись подолати притяжіння, яке втягувало мене в прірву. І раптом якась невідома сила відкинула мене назад, у зал. Я лежала на підлозі, вчепившись пальцями в камінь. Навколо завивав і стогнав невидимий вітер, сильно паморочилося в голові. Я озирнулася на Портал, і нічого не побачила. Він зник разом з Зарою, назавжди.

Я ледве пересилила раптовий напад слабкості та нервового тремтіння, відчуваючи пульсацію якоїсь зловісної енергії. Зараз я була в ролі свідка, здатного лише сприймати, але ніяк не впливати на перебіг подій. Жодні аргументи розуму не змогли б змусити мене зараз підійти до Порталу. Не зараз, можливо потім…

- Я знайду тебе, Зара! – у розпачі прокричала я, у проліт між колонами. – Клянуся небесами, я знайду тебе!»

Нікатея закінчила свою розповідь, і з сумом подивилася на сина.

- Тієї миті, Аресе, я поклялася собі, що знайду сестру, в якому б світі вона не знаходилася.

- Я допоможу тобі, мамо, - промовив Арес. – Я обов'язково тобі допоможу.

- Я тобі вірю, - відповіла Нікатея. – І давай не будемо відкладати це дійство. Сьогодні попрощаюся з Ліліт, і тоді почнемо.

Вже надвечір, коли Нікатея увійшла до кімнати дочки, та сиділа за письмовим столом, спиною до дверей. Не обертаючись, вона промовила:

- Мамо, ти з ним таки домовилася. А я до останнього сподівалася, що Арес тебе не послухає.

Нікатея сумно посміхнулася.

– Да, він послухав. А час, видно, біг швидше, ніж мені здавалося. Я не помітила, як ти стала розумнішою і прозорливішою за мене. Бачу, що я народила саме таку, про яку мріяла, - дочку мого тіла та розуму. Будь обережна, Ліліт, і уважна до всіх подій. Не упускай жодного шансу, який зможе покращити майбутню цивілізацію. На першому етапі, її зародження, все залежить лише від тебе.

Ліліт піднялася із-за столу, підійшла до матері і обняла її.

- Я люблю тебе, мамо, но ти сама все вирішила. Мені залишається тільки чекати, а чекати – це найважче у цьому світі. І ти це знаєш, не гірше від мене…

Пізно ввечері, того ж дня, Арес привів Никатею на вершину Великої Піраміди. Тут, у верхній камері, знаходився Портал простору та часу останніх жреців Атлантиди. Шкіряний сріблястий комбінезон Нікатеї був прикритий хутряною накидкою амазонок, яка виконувала безліч функцій. За її спиною був прикріплений метеоритний меч, що подарував Арес. Також при ній був лук з колчаном, набитий срібними стрілами. Сам Арес стояв у дальньому кутку, а Нікатея стала по центру камери.

Нікатея розвернулася і подивилася на сина.

- Що ти робитимеш далі, - син Лорда і принцеси амазонок?