***

На сході височіла величезна гора-піраміда, і ми попрямували до неї.

Шлях до гори був нелегким, - через ущелини, скелі та обвали. До цього додавалися ще холод і пронизливий вітер. Ми часто ковзали і падали, але все ж таки завзято дерлися вгору, допомагаючи собі мечами і виготовленими палицями. Потім повітря стало рідшати, і нам стало важко дихати. Але ми все йшли та йшли. Ковзаючи і спотикаючись, ми вперто піднімалися на гору.

З наближенням гора стала набувати загрозливих розмірів. І хоча ми майже наблизилися до її схилів, вона була ще далеко. Нам здавалося, що гора Кайлас спочиває на якійсь гігантській платформі, яка рухалася зі швидкістю, що дорівнювала нашій. Ця платформа просто пливла від нас.

Згодом ми відчули якусь вібрацію, і наче перед нами з'явилася невидима завіса. Примарні світлові спотворення витягли дорогу, змусили землю тремтіти. Ми взялися за руки і направили своє послання до самого серця гори Кайлас. Але зіткнувшись із невидимою стіною, послання відлетіло назад, і з силою вдарило по нашій свідомості. Зосередивши всю свою психічну енергію, ми зробили це вдруге. Послання пробило загородження, воно пройшло крізь нього. А потім був сліпучий вибух…

Після яскравого спалаху все почало розсіюватися, мій зір повернувся, а дихання відновилося. Звідусіль лилося тьмяне світло. Тепер ми вже лежали на якійсь кам'яній підлозі, від якої несло могильною вогкістю та холодом.

Я ледве підвела голову і зрозуміла, що ми знаходились у величезному залі, всередині гори Кайлас.

Потім раптом стало дуже темно. Раніше мені доводилося бувати в глибоких печерах, але я не здогадувалася, що можу бачити в темноті. Нині я бачила.

Десь за хвилину ми почали розрізняти фіолетове свічення. Воно ставало все яскравішим та яскравішим, і, нарешті, навколо стало так світло, як назовні. Світло лилося від кришталевих куль, які виконували тут роль світильників.

Величезні колони височіли двома довгими рядами. Кожна з них була витвором мистецтва невідомих майстрів. Навіть столітній пил, що осідав на них, не міг приховати пишності унікальних візерунків на них.

Екзотика цього залу дихала міццю та неприборканою енергією. У цьому мавзолеї можна було вільно розмістити невеличке місто. Барвисті візерунки на стінах, чудові скульптури по периметру, все це утворювало яскраву та неперевершену картину. Втративши дар мови, ми стояли і лупали очима. В той час ми відчували захоплення, перемішане благовінням та страхом. Особисто мій розум відмовлявся приймати те, що бачили очі. Я бачила всякі дива у своєму житті, була свідком багатьох подій, які бентежили розум та уяву. Але ніщо з того не йшло в порівняння з цією усипальницею, в надрах гори Кайлас. Важко вибрати слова, щоб описати все це. Порівняти не було з чим…

Ми стояли в нерішучості, а почуття самозбереження кричало нам: «Втікайте звідси!». Але нервозна цікавість, і якась дивна приреченість, утримували нас на місці.

По периметру зали, у величезних тумбах, зроблених з якогось невідомого сріблястого металу, лежали муміфіковані химерні істоти, незвичайних форм та розмірів. За ними, на рівній відстані один від одного, стояли саркофаги з чорного полірованого каменю, із золотим декором. Там лежали собакоголові анубіси.

Ми пішли далі. Уздовж лівої стіни стояли стелажі, з прогнившими від часу сувоями, а між ними висіли гобелени з малюнками, які пожовкли за тисячоліття. Повсюди стояли великі та маленькі скульптури, які зображали гуманоїдів, в героїчних бойових позах. Багато статуй були прикрашені пишними уборами, і суцільно обвішані прикрасами із золота та дорогоцінного каміння. Дивними були постаті козодоїв, з книгами в руках. А найпомітнішою серед них була статуя величезного рептилоїда, на помості.

За рядами статуй ми зупинилися, витріщивши очі. На відполірованій базальтовій підлозі, вздовж стіни, сиділи в хитромудрих позах загадкові істоти, - тут спали вічним сном представники багатьох галактичних цивілізацій. Я дивилася на них, і по моєму обличчю та спині стікав піт. Видовище було моторошним. Вони були мертві, але живі. Хоча і сплячі, але переповнені застиглою могутністю всього Всесвіту.

Деякі з них були схожі на людиноподібних рептилій, - триметрових істот зі шкірою, схожою на пергамент, з дрібними тріщинками. Їх руки та ноги були вкриті лускою, а з голів виступали гнучкі вирости, між величезними очима. Кінцівки рук були схожі на величезні клешні, а деякі мордою нагадували одночасно кішку, собаку та людину. На них не було жодного одягу, але на спинах кріпились пластикові рюкзаки. Величезні, більше трьох метрів зросту, вони випромінювали якийсь благовійний жах.

У однієї істоти горбатий ніс більше був схожий на дзьоб, ніж на ніс. Голова пташина, тіло людське. Саме такими я запам'ятала птахоголових, із картинок у стародавніх фоліантах. Це були представники цивілізації Сіріуса, які в далекі часи жили серед людської раси, і передавали людям свої знання та космічний досвід.

Далі, у групи десятиметрових істот, голови покривала чорна шкіра, а обличчя застигли в навіки регочучому вигляді. Вони наче сміялися з нас, і з нашого світу.

Ми відчували себе загубленими у цьому величезному залі. Ми  оминули цих істот і рушили до срібних панелей, що світилися.

Перша панель була так густо вкрита рунами, що мені захотілося провести перед нею багато годин, вивчаючи ці письмена. Хоча було зрозуміло, що я ніколи не зможу розшифрувати їх.