***

       І Нікатея розповіла Аресу історію зникнення Зари, від початку до кінця:

      «Багато років тому, до потопу, Велика Атлантида розташовувалася на величезному острові Рута, і всі там жили у щасті, мирі та злагоді. Але одного, не дуже прекрасного дня, Атлантиді почала загрожувати смертельна небезпека. Марсіанські колонізатори (Сірі), що проживали у внутрішній порожнині Землі, у змові з атлантськими чаклунами з острова Даїтія, вирішили за допомогою розкручування зовнішньої МерКаБи Землі, перемістити планету в майбутнє, у четвертий вимір. З цією метою ними була побудована, між островами Рута і Даїтія, «машина часу», генератор психічної енергії величезної потужності, який рік за роком набирав обертів. Знищити або заглушити цей генератор жреці Атлантиди були не в змозі. Нейтралізувати цю «машину часу» міг лише інший високочастотний генератор психічної енергії, так званий Ковчег Атлантиди. Цей об'єкт-символ дістався першим субрасам Атлантиди від лемурійської раси, яка отримала його від істот із тризіркової системи Сіріуса, - Великих Вчителів земного людства. В Ковчезі було тринадцять Чаш, за кількістю планет Сонячної системи, і кожна з них вібрувала на частоті своєї планети. Встановлення рівноваги на Землі, і порятунок Атлантиди, залежало від того, чи зможуть атланти у певний час зібрати та активувати ці тринадцять Чаш, частину з яких вони втратили за часів історичних катаклізмів. Одна з цих Чаш була на острові Кайлас, поряд з імперією амазонок».

      - Але це я трохи забігаю наперед, - задумливо промовила Нікатея. - Давай я тобі точно відтворю всю хронологію нашої експедиції, на острів Кайлас. Моя розповідь буде від першої особи.

      Нікатея задумалася, прокручуючи в пам'яті ті давні події:

«Одного прекрасного дня цариця Людина, правителька імперії амазонок, викликала до себе своїх дочок для розмови. Вагнеса і Зара з'явилися на поклик матері, а я трохи запізнилася, і тому пропустила початок їхньої розмови.

      - Що вам відомо про Ковчег Атлантиди? - запитала нас мати.

Ми обмінялися поглядами.

- Всім нам у дитинстві Брона розповідала про нього казки, - сказала Вагнеса, гранично обережним тоном.

- Да, я так і думала, - сказала мати. - Вважатимемо, що вам нічого не відомо про Ковчег Атлантиди. Може, це і краще…

Мати встала і підійшла до нас.

- Ковчег Атлантиди складається з тринадцяти чаш, три з яких на даний час втрачені. Одна з цих загублених Чаш знаходиться на острові Кайлас, за сотню кілометрів на схід від нас. У центрі острова стоїть гора-піраміда, де ви знайдете цю Чашу. Я знаю, що наражаю вас на смертельну небезпеку, але іншого варіанту у мене не існує. Крім вас, я нікому не довіряю в цій імперії. Донечки мої, треба знайти цю Чашу. Вона має бути у нас, поки не настав час останньої битви. Я завжди думала, що в нас у запасі ще багато часу, але його в нас взагалі немає. Зло множиться щогодини, і це вже не прості витівки атлантських чаклунів.

Мати розвернулася від нас напівоберта, і я помітила сльози, що скочувалися по її обличчю.

- На острові присутня страшна сила, - заспокоївшись, промовила мати. – Там є джерело як величезних можливостей, так і величезної небезпеки. Завтра вилітаєте, а тепер ідіть.

Наступного ранку ми завантажилися у гвинтокрил, і Вагнеса зайняла місце пілота.

- Нікатея, ти чула щось про цей острів Кайлас? - запитала Вагнеса.

- Зустрічала дещо у старих рукописах, - відповіла я. – А чому ти спитала?

- Ніхто з нас раніше не бував на ньому, - відповіла сестра. - Спробуй згадати хоть щось.

Я заплющила очі і представила приблизну карту острова, яку бачила раніше, в якомусь фоліанті.

- Гори, - нерішуче сказала я. - Одні гори на карті, і нічого більше.

- А чому? - Вагнеса ніби запитала сама собі. – На всіх картах докладно вказано всі землі, навколо нашої імперії, на тисячі кілометрів. А на сході біла пляма з точкою, що позначає гірський острів Кайлас.

- Про схід у нас не прийнято говорити, - зауважила Зара. - Про острів Кайлас амазонки не говорять з давніх-давен, ця інформація під забороною.

- Але чому? – запитала я. – Для цього мають бути вагомі причини.

- Ось це скоро й дізнаємось, - зауважила Зара. – Нарешті ми відкриємо цю таємницю, за сімома печатками.

Вагнеса кивнула і запустила двигуни гвинтокрила. Машина задерла носа, і ми почали набирати висоту. Похитуючись, земля почала віддалятися і перетворюватися на розмиту карту. Це був мій перший політ, і вже згодом шлунок почало вивертати назовні, поки я не звикла. Ми летіли над океаном, де віяв холодний вітер, який через жалюзі сушив наші спітнілі обличчя і підбадьорював думки.

Через деякий час ми вже підлітали до острова Кайлас.

– Тут щось не так! - раптом закричала Вагнеса, міцніше стискаючи штурвал гвинтокрила.

Машина здригнулася від потужного удару, ніби ми вдарилися в примарну стіну.

- Ми потрапили до гравітаційного потоку, - крикнула Вагна. - Тут якісь вихори, тримайтеся міцніше, нас буде трусити.

Ми не одразу помітили, як все довкола почало стрімко змінюватися. Спочатку нас засліпив яскравий спалах, потім пролунав гуркіт. Потім спалахи почали миготіти з усіх боків, і вони супроводжувалися безперервним гуркотом грому...