***

Згодом Мандрівник спустився вниз сходами Піраміди, і зупинився біля танцюриста. Він відкрив дорожню сумку, що висіла на його плечі, і витяг звідти людський кришталевий череп. Мандрівник простяг його жрецю-танцюристу і промовив:

– Я приніс тобі цей череп. Це все, що я приніс тобі.

Весь шум і гам навколо затих. Настала повна тиша, і наступні слова Мандрівника пролунали як вибух. Його слова, пронизані вірою та гнівом, були обпалюючими, наче вогонь. Вони злітали з його вуст, ехом відбивалися від піраміди, і далеко розносилися в просторі.

Всі навколо були вражені навіть не цим черепом, а його голосом, що наказував. І це було не востаннє, коли рохли чули цей наказуючий голос…

      Арес і Ліліт стежили за Мандрівником крізь прикрите віконце, у стіні Великої Піраміди. Вони уважно розглядали вкрите зморшками обличчя, шукаючи приховані ознаки свого батька.

Спостерігаючи всю цю сцену, Ліліт щось відчувала, і тому розривалася між думками та розбудженими почуттями. У її голові змішалося минуле, сьогодення та майбутнє. Вона обернулася до брата і запитала:

- Навіщо він прийшов до нашого міста? Навіщо він тут ходить?

Її охопила пригніченість, що межувала з гнівом. Вона загнала себе в пастку своїми припущеннями. Незважаючи на спеку в кімнаті, її почав бити озноб. Арес співчутливо глянув на сестру. Йому було шкода не Ліліт, йому було шкода самого себе. Арес вискочив з кімнати, і побіг на площу біля Піраміди.

Арес наздогнав їх уже за міською брамою. Мандрівник стояв у тіні дерев, поклавши руку на плече юного поводиря. Вони чекали на Ареса.

Арес поволі підійшов до них.

- Зніми пов'язку, батьку.

Мандрівник підкорився. Відкинувши складку капюшона, він розв'язав чорну пов'язку. Риси обличчя Мандрівника утворювали форми незбагненної схожості, відбиваючи генну ідентичність з Аресом, яку приховати було неможливо навіть магічним перетворенням. І так стояли вони один навпроти одного, біля роздоріжжя світових доріг, - Батько і Син, і дивилися один одному в очі, в однаково золотисто-василькові очі.

- Отак, батьку, - сказав Арес, подивившись на поводиря. - І поводир твій мені щось знайомий.

- У цьому немає нічого дивного, - озвався поводир. - Я ж твій дядько.

Мандрівник важко зітхнув.

- Я на якийсь час матеріалізував дух Валіуса, помістивши його в це тіло. Це сарьгіс називається.

- Зрозуміло, - промовив Арес, дивлячись кудись у далечінь. - Тільки мені незрозуміла мета вашого візиту до нашого міста, і як далеко ви маєте намір зайти?

Абадон з посмішкою подивився на Валіуса, потім перевів погляд на сина.

- Ти, як і Валіус, намагаєшся контролювати майбутнє. Не намагайся, бо потерпиш невдачу. Щоб упоратися з майбутнім, треба утримувати рівновагу між сьогоденням та минулим. А це під силу лише Богам. Жодна людина не може зробити цей фокус, завершення якого – смерть для нього. І ти не мусиш робити цього. Ти зараз не Бог, Аресе, а смертна людина…

Поки батько вимовляв ці слова, Арес відчував, що між ними відбувається якийсь рух, який породжував непохитну віру в себе. У ньому народжувалась переконаність, що він знає шлях до Золотого Тисячоліття. Арес зробить подарунок земному людству, і після цього перестане бути Людиною. Це буде велика гра, і останню ставку в ній зробить Бог Арес.

Абадон уважно подивився на сина золотисто-васильковими очима і спитав:

- Ти насправді полюбив цей світ, що зібрався його міняти?

Арес вловив особливу інтонацію в голосі батька. Так, Санат Кумара тримав у своїх руках кермо Часу, і він був тут єдиним зрячим, у цьому світі сліпих. І ще Арес бачив, що йому вдалося змінити майбутнє, змінюючи минуле та сьогодення, і це буде його шлях. Арес це знав, бо вже сам тримав у руках кермо Часу. Він знав, як ним керувати.

- Я поміняю мету еволюції, - запевнив батька Арес.

- Але для цього тобі доведеться прожити на Землі багато тисяч років, - сказав Абадон. - Ти хочеш цього?

Арес розумів, що Санат Кумара говорить про фізичне тіло, яке адаптуватиметься до тисяч років земного життя. Він проходитиме багато втілень, поки не дійде до кінцевої мети.

- Так, батьку, я хочу цього.

– Добре, тепер це твій світ, – сказав Санат Кумара. - Ти приймаєш його таким?

- Я дам йому тисячі мирних років, - відповів Арес. – Ось що я дам людству.

- Ти зануриш їх у сон? – з посмішкою запитав Абадон.

- Я дам їм урок, який людство ніколи не забуде.

- Плювати вони будуть на твої уроки, повір моєму нескінченному досвіду, - сумно сказав Абадон. – Всю свою історію людина залишається, по суті, вбивцею. З самого початку своєї появи вона була підступною та жорстокою. Спочатку вона була безпорадним створінням, але потім навчилася користуватися каменем та кийком, а коли камінь здався їй недостатньо гострим, навчилася заточувати його. Спочатку її оточували істоти, знищити яких вона не могла. Але поступово почала відвойовувати Землю у тварин, вбиваючи їх. Після тварин вона продовжила війну: людина проти людини, народ проти народу, субраса проти субраси. Людина не може не вбивати, тому що кровожерливість у неї запрограмована. Вона заражена владою, а вбивство – неодмінний її атрибут, який вона винесла із первісних печер. У всі часи правителі-вбивці тонким шаром розтікаються по Землі, - слабкі створіння з кісток, м'язів і частинок мозку, покликані тримати у страху все людство. На їхні тендітні плечі покладено місію підтримувати міф про людську велич, яка називається дурістю.