***

Тут слід зауважити, що без допомоги лемурійця Арес ніколи б не вийшов з цього лісу. І коли вони пройшли добрячий шлях, то згодом ліс порідшав і стало світліше. Вже на узліссі лімурієць мовчки показав Аресу дорогу, а сам почав спостерігати за ним, нікуди не відходячи.

Почався дощ, що моросив, і Арес побачив на землі сліди козодоїв, які тяглися до чагарника. За триста кроків чагарник закінчився, і стежка вперлася в гранітну скелю, прямо в каміння. Там не було жодних дверей, жодних ознак входу. Нічого, крім слідів, що йшли у камінь.

Арес став ретельно обмацувати скелю, не вірячи власним очам. Але сліди точно вели у камінь.

Підійшов лімурієць, став осторонь і спостерігав за Аресом. В його очах грав сміх.

- Вони пройшли туди? - вголос сказав Арес, чекаючи, що лімурієць заперечить. Але той упевнено підтвердив:

- Так, вони пройшли туди.

– Куди?

- Хто знає? Це магічний бар’єр, за яким підземний світ, їхній світ. Більше я тобі нічим допомогти не можу.

Після цих слів лімурієць розвернувся, і швидким кроком пішов назад, у бік лісу. Арес навіть не встиг його гукнути. Та й навіщо…

Дощ швидко розмив сліди козодоїв, що йшли в скелю. Ще трохи постоявши на місці, Арес пішов уздовж цієї скелі, поступово промокаючи під дощем, що моросив.

Скоро скеля переросла в стіну, складену з грубого каміння. Розмір каменів був різний - від великих в основі, до зовсім дрібних вгорі. Камені були майстерно підігнані один до одного, ані найменшої щілинки не було між ними. Наприкінці стіни був різкий поворот праворуч, і перед Аресом відкрився величезний кратер. Наблизившись до краю, Арес помітив круті сходи, що вели вниз, на дно. Те, що було на дні, викликало інтерес. Раніше, швидше за все, там був пісок, але під впливом великої температури він оплавився і став блискучою поверхнею, темно-синього кольору.

Арес обережно, по сходах, спустився на дно. Пройшовся ковзкою блискучою поверхнею і опинився перед діркою, що вела кудись вниз. Біля її краю були опори для рук та ніг, за допомогою яких можна було спуститися. Пристосувавши за спиною мішок з мечами, Арес повільно спустився на майданчик унизу. Озирнувшись, він зрозумів, що це була печера природного походження.

На протилежному боці цієї печери сиділа якась незрозуміла істота. Трохи наблизившись, Арес розгледів в ній зморщену стару жінку, що перебирала кам'яні чотки. Її рідке сиве волосся було зав'язане вузлом на голові, і утримувалося блискучим обручем, з незрозумілого матеріалу. Ще на ній була груба сукня без рукавів, на довжину всього тіла. Вона здавалася дуже старою та тендітною до того часу, поки Арес не наблизився до неї, і не подивився їй у вічі. В цих очах не було ані старості, ані слабкості. Її живі зелені очі дивилися на Ареса люто, наче очі гірського яструба. Стара безшумно засміялася, і її тіло затремтіло від сміху. Потім вона запитала:

- Як поживає моя улюблена учениця?

- Ти про що, стара? – Арес відповів питанням на запитання.

- Як поживає Нікатея, твоя мати?

- Звідки ти її знаєш?

- Ти глухий? Я ж тобі сказала: "Улюблена учениця". А ти куди направився, син Абадона? Назустріч небезпеці, як і личить герою? Тільки дивись, ця стежка приведе тебе до загибелі.

- Чому? – різко запитав Арес.

- Чому? Ну хоча б тому, що ти прийняв неправильне рішення. І ще тому, що все це для тебе не має сенсу.

- Похмуре у тебе пророцтво, стара, - промовив Арес.

Раптом вона різко підвелася, і кинула на юнака пронизливий погляд.

- Стара, - передражнила вона Ареса. – Я Брона, а ти стеж за своєю промовою, Аресе. Ти хамиш тій, яку раніше ніколи не бачив, хоча ти і син моєї улюбленої Нікатеї.

- Вибач, - сказав Арес. - Я не хотів тебе образити.

- Сьогодні я прощаю твоє невігластво, - пишномовно промовила Брона. – Так чого ти хочеш від мене?

- Припустимо, що до цієї хвилини я нічого не хотів від тебе, - посміхаючись, сказав Арес. - Я втратив сліди козодоїв, які перервалися біля скелі, наверху.

Брона мигнула, і зложила пальці в незрозумілу конфігурацію. Потім почала швидко ними крутити, - вгору, потім вниз, в сторони. У повітрі, на протилежному кінці печери, з'явилися якісь постаті, знаки та зображення. Брона нахилилася вперед, ніби їй на думку спала несподівана думка. Потім почала водити руками, наче розплутуючи якісь нитки.

- Козодої пройшли...

- Куди пройшли? – перебив її Арес.

- Не перебивай. Твоя сестра, вона чарівниця?

- По-моєму, її не вчили махати руками. Але вона має Силу...

- Звичайно, має, - пробурмотіла Брона. – І навіть більше, ніж думає. Слухай уважно, Аресе. На цій Землі, до Потопу, жили Титани Атлантиди. Вони володіли Силою, яку ніхто не міг підкорити. Вони мали великі знання. Але після Потопу Титани пішли звідси, і перенесли свою боротьбу в такі місця, які неможливо уявити. І хоча Титани зникли з цього світу, вони залишили тут свої знання. І хтось прагне зібрати воєдино ці знання, щоб досягти свого. І цей хтось уже далеко пройшов цією дорогою.

- Це козоїди! – перервав її Арес.