***

      - Ви якось змінилися, діти, - весело сказала Нікатея. – Чи це я змінилася? Але це не має значення.

      - Мама, а що сьогодні взагалі має значення? - запитала Ліліт.

      - Ну, якщо ми вже зібралися разом, то я б хотіла побачити твою оновлену лабораторію, те місце, де ти черпаєш своє геніальне натхнення.

      - І всього?

      - Слухай матір, і показуй нам своє господарство, - промовив Арес, і повільно попрямував до виходу.

      - Добре, покажу. І якщо я правильно зрозуміла, то ви змовилися, і обоє приперлися до мене на оглядини.

      - Правильно зрозуміла, сестрице, - посміхнувся Арес.

      Спустившись на ліфту в підземелля, на виході всі опинилися перед дверима. Срібна панель перед сімейством плавно піднялася вгору, і всім відкрився вражаючий пейзаж, створений на рекреаційному рівні. Хитромудре освітлення створювало відчуття неосяжного простору: скелі, піщаний пляж, блакитний океан. Небо було синім та безхмарним, а хвилі одна за одною накочували на пологий берег. Гарячий пісок, нагрітий штучним сонцем, обпалював ступні ніг. Вдалині красувалося величезне місто, з величезною золотою пірамідою…

      – Це ілюзія допотопної Землі, часів Великої Атлантиди, – пояснила Ліліт. – Це улюблене місце діда, і це наша маленька таємниця.

      Наступний зал виблискував стерильною чистотою. По його периметру знаходилися циліндричні контейнери, схожі на корпуса балістичних ракет. Від узголів’я цих циліндрів виривалися струмені пари, немов від дихання невидимих істот. Всі циліндри були під номерами, і розписані магічними рунами. Біля кожного циліндра була похила панель з безліччю дивних приладів, про призначення яких можна було тільки здогадуватися.

      Біля одного з циліндрів Арес зупинився, почувши незрозумілі звуки, наче хтось бив кулаком по металу. Він піднявся драбиною на циліндр, і став на нього ногами. Верх циліндра був закритий товстим листом броньованого скла, під яким грало світло, насичене психічною енергією. Усередині циліндра, у його енергетичних променях, плавав людський ембріон. Арес нахилився і протер спітніле скло біля голови, намагаючись краще розглянути цю дитину, що плавала там, немов у материнській утробі. Ця подоба дитини помітила Ареса, і наблизилася до скла, яке стало чистішим та прозорішим. Описати істоту, що була в резервуарі, було неможливо. Вона мала дуже дивну форму: кінцівки з вигнутими суглобами, тіло вкрите рідкою шерстю, а на обличчі була  подібність рота, із зябрами на всі боки. Побачивши Ареса, істота почала судорожно тремтіти і корчитися.

      Ареса пересмикнуло, і він зістрибнув на підлогу.

      - Його переповнюють страх, гнів та ненависть, - зауважив він. – Він ще не народився, а його вже переповнює буря злих емоцій.

      - Тобі попався хворий екземпляр, - відповіла Ліліт, зі змішаним почуттям тривоги та розгубленості. Її щось налякало.

      А циліндри всі тихенько гули та гули.

      - Це людські генокапсули, – винно пояснила Ліліт. – Тут утворюється чергова людська раса. І не завжди у мене виходить, я це усвідомлюю.

      У кутку цієї зали сидів один-єдиний ліріанець. Світлові індикатори, на пульті перед ним, вказували, що система працює нормально. На екрані рухалися стрічки, що являли собою записи мозкової активності ембріонів у циліндрах. Ці стрічки передавали не тільки фізіологічні дані «дитини», а й спогади душі, яка заселилася в його тіло. Приймаючи всю цю інформацію, ліріанець-діагност переробляв у своєму мізку всю цю шизофренію чужої особи, коригував її, і перенаправляв каналами зв'язку. Це завжди так: якщо назвався Садівником Землі, то й займайся розсадою…

      - Яке у них психічне випромінювання? - запитала Ліліт, підійшовши впритул до ліріанця.

      - Воно знизилося. У них пригнічений страх, стан близький до паніки. Пульс частий і слабкий, а дихання майже невідчутне. Запасів енергії у них майже не залишилося.

      - Я боюся тільки одного, щоб наші дії не викликали психічних зрушень у їхній підсвідомості, - промовила Ліліт. – Занадто велике емоційне навантаження.

      - У майбутньому все буде нормально, – сказав ліріанець, не відриваючи погляду від панелі. – Усі наші лабораторні дослідження свідчать про це.

      - Всі наші лабораторні дослідження не врахували дуже простий факт, - сказала Ліліт. - Ми не врахували того, що зараз атмосфера Землі більш насичена киснем, ніж до Потопу. А ви не помітили, що на вельми широких ділянках планети спостерігаються незвичайні хімічні процеси?

      - Можливо, - відповів ліріанець. – А тепер йдіть, не заважайте мені працювати.

      Ліліт зло подивилася на ліріанця і процідила:

      - Я докладу всіх зусиль, щоб ці ембріони стали людьми, а не тваринами. Після вас я кожного піддаю своєму випробуванню. Краще нехай людина-тварина помре, ніж потім плодитиме собі подібних виродків.

      - Добре, ми підправимо деякі людські гени, – відповів ліріанець. - Але все одно ми вселимо їм почуття провини, для їхньої ж безпеки.

      - А жреці? - запитала Ліліт. – Моїм майбутнім жрецям не потрібне почуття провини, воно їм заважатиме. Адже на них лежатиме дуже велика відповідальність.