***

Раптом місто застогнало поривом піщаної бурі, і пролунав такий пронизливий свист, наче повітря зі свистом втягнулося в порожнечу. Всі відсахнулися назад, і спрямували погляди до горизонту пустелі, що тягнулася далеко на схід. Титани попереду дивно схилили голови, прислухаючись.

- Аресе, ти бачиш? - запитала брата Ліліт, стиснувши його руку.

- Не бачу.

- Хвиля. Я її бачу. Кілометрова чорна хвиля. Вона котиться прямо на нас.

- Тобі мерещиться.

- Дивись туди, Аресе!

- Ну, що там?

- Місто вдалині! Величезне місто на березі океану! Воно розколюється надвоє, воно руйнується і йде під землю!

Арес мимоволі глянув на діда. Того били дрижаки, піт лився по його обличчю. Порив вітру кинув жменю піску в його розплющені очі. Імператор упав навколішки і заплакав. Чи то від різі в очах, чи від чогось іншого…

До Ареса прийшло якесь неприємне відчуття. Відбулася принизлива і ганебна демонстрація почуттів, яка не відповідала статусу Імператора Атлантиди. Хоча як знати, дід століттями правив наймогутнішою цивілізацією Землі, якої вже не було на цій планеті. А Імператор залишився жити без своєї імперії.

Підійшла Нікатея.

- Аресе, мені якось не по собі, - промовила вона. – У мене таке відчуття… дивне та жахливе відчуття…

- Я тебе розумію, - тихо відповів Арес матері. – Минули спогади давлять.

До них наблизилась Ліліт.

- Як вам це подобається? Що кажуть ваші серця? У мене все це, скоріше, викликає жах, ніж захоплення.

- Знову повертаємось у печери, - підводячись з колін, промовив Імператор. – А ті піраміди, всередині міста, нагадують мені мармурові надгробки, які стануть нашими саркофагами.

Ліліт мерзлякувато зіщулилася, і зробила кілька кроків вперед. Раптом її опанував дикий страх: безглуздий і незрозумілий страх перед майбутнім. Цей страх скував холодом її тіло та душу. Чи зможе вона полюбити цю чужу для неї планету? Вона не знала відповіді, і тому неохоче видавила із себе:

- Ми самі обрали цей шлях, і тому підемо ним до кінця. Але спочатку доведеться прибрати весь цей мотлох після Потопу, метр за метром, перш ніж тут можна буде побудувати щось привабливе. А це означає роботу, купу роботи. Я вже маю повнокровну програму відродження Землі, яку я обов’язково виконаю. Наша цивілізація зростатиме в геометричній прогресії, враховуючи людську здатність до відтворення.

Незабаром усі вже входили в зруйновані Золоті ворота Міста Семи Пірамід. Міські стіни біля воріт потріскалися та розкришилися, але на них можна було розглянути злісні графіті, які містили відверті прокляття на адресу атлантських чаклунів. Далі, по обидва боки центральної вулиці, стояли зруйновані палаци з фасадами без вікон. Подекуди, на місці будинків, залишилися тільки купи каменю, перемішаного мулом та вибіленими кістками. Між камінням росла пожовкла трава, в якій валялися срібні та золоті кубки, різне кухонне начиння, шматки мармуру та залишки меблів. Вцілілі будівлі покрилися білим нальотом піску та глини. На деяких спорудах були відсутні дахи та частини стін. Водні канали, по краях головної вулиці, висохли до дна. Місто було величезним, але сильно зруйноване Потопом. І вся ця ситуація була схожа на дешеву декорацію, до грандіозної театральної постановки.

- А хто відповість за це все? - крикнула в порожнечу Ліліт. – Попередній світ зруйнований, а наш статус у цьому безлюдному та ворожому світі ще не визначений. Я правильно виклала факти?

Нікатея докірливо подивилася на дочку.

- Так, ти правильно виклала факти. Тільки цей безлюдний та ворожий світ – твій рідний дім, де ти народилася.

- То я бувала вже тут раніше? – дзвінко засміялася Ліліт. – І тому я вловлюю такий рідний запах, запах перегною!

Нікатея промовчала, вражена словами дочки. Але який сенс ображатись на неї, якщо загинула ціла цивілізація. І їм усім доведеться починати із самого початку. Перевага царського народження, колишнє багатство та влада на цій Землі - все це тепер нічого не значило.

Чиктот послав атлантів обстежити руїни, і через деякий час вони повернулися, із мішками фруктів. А ще Форес, начальник імператорської охорони, виявив уцілілу криницю з чистою водою.

- Місто порожнє, - доповів Форес. – Але на сході ми знайшли дивних людей, з темною шкірою та жовтими очима. Зустріли вони нас цілком привітно.

- Темношкірі кажеш, - задумливо промовив Чиктот. – І багато їх?

- До півтисячі. Вони живуть у дерев'яному селищі, біля східного муру. Рослі та здорові, і жінки у них гарні.

- А вони не сказали тобі, звідки прийшли? - запитав Чиктот. - Вони знають, що це за місто?

- Ні, не знають. Вони безглуздо посміхаються, і ні про що поняття не мають.

- Я знаю, звідки вони, - сказав Чиктот. - Це залишки лемурійців, що вижили, які ховалися до Потопу в підземних тунелях. Такий собі сюрприз для нас, від Імператора Ану.

- Але це ще не все, - сказав Форес.

- Що ще? Ти побачив золотого дракона? – з посмішкою запитав Чиктот.