ГЛАВА 8

Арес стояв на краю ліріанського космодрому, і в нього мимоволі перехопило подих від побаченого. Перед ним був величезний сріблясто-чорний космічний корабель, який сяяв вогнями, немов прикраса з ліхтариками. Його ілюмінатори світилися різними кольорами, хоча більшість з них були темними. Арес знав, що там, за чорними металевими екранами, були секції, у яких перебували спеціальні мешканці. Там були майбутні жителі Землі.

- Через дві години відлітаємо, - тихо сказав пілот, що підійшов ззаду. - Знадобиться кілька діб, щоб досягти Землі.

- Кілька діб? – здивувалася Ліліт. – Для такої громади це фантастично.

- Можливо, все саме так, - погодився пілот. - На цьому кораблі п'ять тисяч дикунів, і ще більше різних тварин.

Ліліт подивилася на пілота впритул, з посмішкою розглядаючи обличчя ліріанця.

- Чудова у нас вийде мелодрама, - засміялася вона. – Хотілося б знати, хто постановник цієї вистави?

- Заткнися, Ліліт! - гаркнув на неї Арес. - Не роби фальшстарт!

- Мені здається, - сказала Ліліт, - що наша доля на Землі залежатиме від цих дикунів.

- Що ти маєш на увазі? - запитав Арес.

- Ми не знаємо, на що вони запрограмовані, і як вони поведуть себе у непередбачених ситуаціях, - відповіла Ліліт. – Ми не знаємо, яка у них закладена релігія, і якому богу вони будуть поклонятися.

Пілот осторонь мовчки спостерігав за близнюками, слухаючи їхній діалог.

- Усі вони, - промовив він, - вважатимуть кожного з вас втіленням божества, що з'явилося у світ, щоб навчати і наставляти їх. Хоча деякі вважатимуть це єрессю. Для них ви створите особливе зведення правил - своє священне писання.

Арес заперечливо похитав головою, показуючи, що не згоден.

- А якщо їм буде начхати на нашу релігію? Вона не приймуть її?

- Ну, тоді вам доведеться показати жорстокість богів.

- Я тебе не зрозумів, ліріанець, - промовив Арес. – Що це дасть?

Пілот посміхнувся.

- Це спонукає дикунів повірити у ваші релігійні догмати. І, швидше за все, це розважить вас і допоможе краще взнати їх, поки якась гидота не звалиться вам на голови. Можливо, ви зрозумієте щось дуже важливе, і у вирішальний момент це врятує землю від чергового Всесвітнього Потопу.

- І що з цього випливає? – засміялася Ліліт.

- Випливає те, що ви - наш черговий острів в Океані Часу, - відповів ліріанець. - Кожен з вас як частинка візерунка в гобелені історії, який ще нікому не вдалося скласти з того часу, коли перша людина з'явилася на Землі. Це для нас найбільша таємниця. А розгадувати таємниці ми любимо найбільше у цій Галактиці. Ну, крім рептилоїдів, звісно.

- Я згодна бути вашою таємницею, - без тіні хвилювання промовила Ліліт. – Раніше мені й на думку не спадало, що вся мудрість ліріанців полягає у розгадуванні таємниць.

- У цьому вся краса нашого буття, - відповів пілот. – А ви, земляни, як діти…

- А ми і є діти, ліріанець, - загадково промовив Арес. - Вічні Діти Землі.

І вже за кілька годин, корабель за кораблем, ліріанський експедиційний корпус виходив на орбіту Арістона. Через якусь мить усі судна вишикувалися в лінію, увійшли до гіперпростору, і згустки невловимої енергії закружляли в космосі. Як єдине ціле, всі ліріанські кораблі націлилися на Землю, щоб в черговий раз заселити її новою цивілізацією.

А потім були монотонні дні, які Арес проводив у капсулі, у трансовому сні. В цьому сні до нього завжди приходила музика, що складалася з в'язких та тягучих звуків, і під цю музику з’являлися танцюючі фігури... А потім лунали якісь голоси... Арес періодично здригався і прокидався, від цього кошмару...

В кінці п'ятого дня польоту, коли Арес вийшов на оглядову палубу, після пробудження, до нього підійшов Чиктот.

- Як було раніше на Землі, вже ніколи не буде, - сумно промовив він. - Вже ніколи не буде так, як було в Атлантиді.

Потім вони довго стояли і дивилися на синювато-зелений примарний ореол Землі, що висів у космосі, немов помутнілий сапфір.

- Я пам'ятаю, як ми тікали з неї, перед Всесвітнім Потопом, - сказав Імператор. – Здається, це було вчора.

- А як на мене, то вже минула ціла вічність, - відповів Арес. – У нас, діду, різний час з тобою.

Чиктот зітхнув.

- Так, Аресе. Тут одне з двох, або я занадто старий, або ти занадто молодий.

- Ти хочеш розповісти мені про «старі добрі часи»?

- Аресе, може я і старий, але не дурний.

- У мене і в думках не було нічого подібного, - посміхнувся Арес. – Я завжди навчався на твоїх помилках, Імператоре Атлантиди.

- Головне, щоб ці помилки не були смертельними, - відповів Чиктот, - а то засвоюватиме їх хтось інший.

- Так, здається так, - сказав Арес, і, розвернувшись, пішов геть.

- Все не так, як було за часів Атлантиди, - услід йому промовив Імператор.