***

      - Добре, - погодився він. - На мою думку, ви самі заплуталися у всьому цьому. То вони спалюють лише мертві тіла, то самі йдуть охоче на смерть… Гадаю на Землі ми вирішимо це питання, питання канібалізму. Ми просто закриємо це питання.

      І як потім Арес взнав від діда, тоді Енліл сказав напівправду. Ліріанці самі навчили дикунів цієї мерзенної традиції, - поєднувати ритуальне кровопускання зі смертю календарного року. І рохли вже принесли в жертву багатьох своїх родичів, за вченням ліріанців.

      Біля вімана Енліла походжало четверо молодих і доволі міцних рохлів. Всі вони були чимось схожі один на одного - руде волосся коротко підстрижене, невиразні очі дивилися холодно та насторожено.

      - Вони належать до воєнізованої релігійної громади, яку створили для охорони резервації, – на ходу кинув Енліл.

      - Ви ввели в їхню ДНК гени сторожових псів? - запитала Ліліт.

      - Щодо їх створення та розвитку, то у нас було багато суперечок, - відповів Енліл. – Нині вони допомагають нам, але потім це буде дуже войовнича раса. Ми вжили деяких заходів, але все ж таки, я думаю, в майбутньому вони завдадуть нам багато клопоту. Це люди-звірі.

     - А де діти? Я не бачила тут дітей з батьками? - запитала Ліліт. – Діти тут всі різні, і якісь вони пусті, бездушні.

       - Настане час, і ми створимо гарних жінок і увійдемо до них, - відповів Енліл. - І тільки тоді вони народять дітей, які будуть мати душу.

      - Іншої відповіді я й не чекала, - промовила Ліліт. – Ви запалаєте любов'ю до цих дочок людських, і тоді буде результат.

      - Не єхидничай, Ліліт, - кинув Енліл, підходячи до вімана. – Зараз рохли ведуть безстатевий спосіб життя, така їхня природа існування. Дітей ми клонуємо.

      На цьому Ліліт припинила свої розпитування, і всі сходами піднялися в кабіну вімана.

      Незабаром цей невеличкий космічний корабель смикнувся, і поплив убік, подалі від цього селища. На дуже малій висоті він пролетів над благодатними оливковими гаями та доглянутими полями, розділеними кипарисовими смугами. Потім почалися дивовижні ліси, що віддавали відблисками яскравого листя. Серед них проглядалися петляючі дороги, наче мурашині стежки, якими зрідка рухалися якісь істоти та механізми.

      Незабаром Енліл завис над однією з таких доріг, повільно пролітаючи вздовж неї. Внизу хаотично бігали якісь постаті, зупиняючись лише для того, щоб кинути в літальний апарат камінь чи грудку землі.

      - А це хто такі? - запитав Арес Енліла.

      - Такі ж дикуни, тільки трохи інші, - відповів ліріанець. - Від перших вони відрізняються зростом, кольором шкіри та підвищеною нікчемністю.

      Енліл ще покружляв над ними, поки діти не задовольнили свою цікавість, і приземлився на старій дорозі. По обидва боки від дороги тяглися поля високої цукрової тростини, що блищала на сонці. За полем починався евкаліптовий ліс. Попереду, біля дороги, два дикуни, з величезними головами, поганяли худого шестиногого коня, що котив величезне колесо для поливання.

      Коли Арес зістрибнув на землю, голова в нього раптом стала дивно легкою, і з’явилося невеличке запаморочення. Повітря тут було просякнуте сотнями різноманітних запахів, по землі тягнувся легкий різнобарвний туман. Земля дзвеніла під чоботами, наче метал. Для повної гармонії простір наповнював чистий кришталевий дзвін. На краю поля височіла кругла вежа, на вершині якої крутилися незрозумілі датчики.

      - А там що? - обернувшись до Енліла, запитав Арес.

      – Ми все записуємо на кристали.

      - І навіщо?

      - Колись, у далекому майбутньому, ми збираємося трішки ощасливити людей. Історики будуть ламати собі голови - як і звідки з'явилася перша людина? І ці записи будуть їм в нагоді. Все це робиться з любов'ю до людей.

      - Ваша любов до них обернеться їхньою ненавистю, - зауважила Ліліт, зриваючи химерну квітку. – Вони вас зненавидять.

      Подолавши невелику відстань, всі увійшли до лісу, що складався з невисоких товстих дерев, із блакитною корою. Їхнє листя нагадувало величезні мережива, червоно-зелених відтінків. Сонячне світло, ніби профільтроване цими мереживами, тонкими косими променями падало на промокле листя, що встеляло поверхню товстим шаром. Місцями виднілися острівки блакитного фосфоросценуючого моху. Вологий вітерець приніс звірячий запах. І тут же, між дерев, з'явився величезний, химерно розфарбований тигроподібний звір, з шабельними іклами, що стирчали з верхньої щелепи. Він загарчав, але потім якось боязко підібгавши хвіст, шмигнув у зарості.

Дерева вздовж стежки ставали дедалі різноманітнішими і химернішими, і невдовзі всі вже рухалися коридором з величезних дерев, з листям як у папороті. Якісь невідомі звірята з тарілкоподібними очима виглядали з-під далеких кущів. Потім дерева змінилися папоротями, які невдовзі також зникли.

Всі пройшли повз неглибоке озеро, наповнене якоюсь киплячою і смердючою рідиною. Ліворуч височіли гори, які ніяк не вписувалися в цей краєвид.