ГЛАВА 6

      В один із сонячних днів Арес та Ліліт вирішили прогулятися, за межі скляного купола, який накривав місто. Їм було цікаво дізнатися, як же влаштований той Райський Сад, про який так захоплено розповідав Енліл.

      Без проблем пройшовши шлюзові ворота, вони вийшли на широку дорогу, за куполом міста. Навколо стояла дзвінка тиша, яка іноді переривалася незрозумілими дивними звуками з неба. По узбіччі дороги тягнувся густий чагарник, за яким нічого не було видно. Тут було трохи моторошно і страшнувато. І тут же, ніби доповнюючи цю моторошність, на дорогу вистрибнув шаблезубий тигр. Ліниво глянув на дітей, щось подумав, і нехотя побрів у своїх справах. Потім над головою пролетіла зграя птеродактилів.

      - Тут нас можуть на шматки порвати, - зауважила Ліліт. - Це місце мені не подобається.

      - І мені не подобається, - погодився Арес із сестрою. Але повертати назад вони не збиралися.

      За першим поворотом дітей з усіх боків обступили скелі, які швидко змінилися лісом. Це був дивний ліс, наповнений величезними деревами, покритими соковитим зеленим листям, з легким золотистим відливом. Легкий вітерець ворушив це листя, наповнюючи повітря легким п'янким ароматом. Сонячне світло фільтрувалося густими кронами дерев, і тонкими промінчиками пробивалося вниз, - подібно до золотих струн чарівної арфи. Аресові раптом захотілося піднятися на вершину найбільшого дерева, і звідти подивитись на дивний світ цієї планети.

      - А мені подобається це місце! - крикнув Арес, і Ліліт відразу відгукнулася.

      - Може, поставимо тут будинок, і житимемо-поживатимемо.

      - Слушна думка, треба обговорити твою пропозицію, - відповів Арес, поперхнувшись від сміху.

      Відразу за лісом стало жарко та душно, і Арес спробував стягнути з себе сорочку.

      Ліліт різко зупинила брата.

      - Не роби цього, - сказала вона. – Незважаючи на густу хмарність, кількість ультрафіолету є достатньою, щоб отримати опік.

      Як не дивно, але Арес послухав її поради.

      Згодом дорога скінчилася, і знову почався ліс. Тут у повітрі відчувався надлишок кисню, із запахом озону. Черевики почали грузнути у липкому ґрунті. Звідусіль лунали дивні звуки: свист, шорохи, ляскання крил і тихе гарчання. Ці звуки здавались особливо гучними в стислому повітрі.

      Цей ліс був незвичайним, як і все довкола. Різноманітність дерев була просто неймовірною, - від карликових до струнких гігантів, більшість яких було обплетено ліанами. Такою ж різноманітною була і крона дерев. Жодної зелені, а переважали коричневі та червоні тони, з фіолетовими та золотистими відтінками. Такого ж кольору була і трава, яка щільним килимом накривала землю. Все це справляло враження якоїсь похмурої пишності та штучності.

      Небо над головою було перламутрово-сірим. Низькі хмари рухалися по ньому нескінченним потоком.

      Арес уважно подивився на Ліліт, зустрівшись із її очима, які раптом стали зеленими.

      - Що ти знаєш про природу цієї планету? Я впевнений, що ти шукала інформацію.

      Ліліт кивнула.

     - Вважається, що спочатку вона належала до венеріанського типу, доки не зіткнулася з гігантським астероїдом. Ударна хвиля, що виникла внаслідок цього удару, забрали з собою більшу частину атмосфери. Але та частина, що залишилася, її було достатньо, щоб продовжилася хімічна еволюція, дуже схожа на земну. Фотосинтез якби. Потім все прийшло в норму. Буває, що тут іноді лютують бурі та урагани, і ще тут висока тектонічна активність. В історії цієї планети були періоди надвисокої спеки та тривалої посухи, але це було ще до її заселення ліріанцями. А останні й не збиралися спочатку тут жити, лише проводити експерименти над людьми.

      Ліліт подивилася на Ареса, давши зрозуміти, що вона закінчила. Арес мовчки кивнув на знак згоди.

      За кілька сотень метрів, одразу за деревами, діти вперлися в стіну. Арес уважно роздивився цю стіну з червоного каменю, на вершині якої повільно крутилися сенсорні датчики. Вони мовчки пішли вздовж цього муру, і незабаром вийшли до величезних воріт.

      По обидва боки від воріт височіли залізні статуї смурних воїнів, що тримали гігантські мечі. Вони піднімалися на десять метрів над землею, і мали людські пропорції. Сонячні промені відбивалися від їх металевих обладунків та палаючих кварцових очей. Придивившись уважно, Арес зрозумів, що певні їх частини, переважно голови та руки, просто палахкотіли залишковим електромагнітним полем. Кожну з колон, за цими статуями, обвивали гігантські змії, які наче ворушились у сонячних променях. Видовище було не з приємних, і діти на якусь мить заніміли.

      - Це големи, - тихо промовила Ліліт. – Вартові Воріт Райського Саду.

      - Їх ще називають Залізними Ангелами, - підправив сестру Арес. – А якщо зрозуміліше, то це роботи-охоронці, які тримають у напрузі та послуху тих, хто живе за цими воротами.